Діти підземелля

Страница 9 из 13

Владимир Короленко

– Як, потихеньку?

– Т-так.

– Значить, і ти б теж украв.

– Я… у свого батька.

– Це ще гірше! – з певністю сказав Валек. – Я ніколи не краду у свого батька.

– Ну так я б попрохав… Мені б дали.

– Ну, може, й дали б раз, – де ж напастися на всіх жебраків?

– А ви хіба… жебраки? – спитав я упалим голосом.

– Жебраки! – похмуро відрізав Валек.

Я замовк і за кілька хвилин почав прощатися.

– Ти вже йдеш? – спитав Валек.

– Так, іду.

Я пішов, бо не міг уже в цей день гратися з моїми друзями безтурботно, як раніше. Чиста дитяча приязнь моя якось затьмарилася. Хоча любов моя до Валека і Марусі не послабшала, але до неї приєднався ще гострий струмінь жалю, що доходив до сердечного болю. Вдома я рано ліг у ліжко. Уткнувшися в подушку, я гірко плакав, поки міцний сон прогнав своїм повівом моє глибоке горе.

Розділ VI

НА СЦЕНУ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ПАН ТИБУРЦІЙ

– Добридень! А я вже думав, що ти не прийдеш більше, – так зустрів мене Валек, коли я другого дня знову з'явився на горі.

Я зрозумів, чому він сказав це.

– Ні, я… я завжди ходитиму до вас, – відповів я рішуче, щоб раз назавжди покінчити з цим питанням.

Валек помітно повеселішав, і обидва ми почули себе вільніше.

– Ну що? А де ж ваші? – спитав я. – Все ще не повернулись?

– Ще ні. Чорти їх знають, де вони запропастилися.

Ми весело заходилися споруджувати хитромудру пастку для горобців, для якої я приніс ниток. Нитку ми дали в руки Марусі, і, коли необережний горобець, спокушений зерном, безтурботно стрибав у пастку, Маруся смикала нитку, покришка захляпувала пташку, яку ми потім випускали.

Тим часом опівдні небо насупилося, насунула темна хмара, і під веселий гуркіт грому зашуміла злива. Спочатку мені дуже не хотілося спускатися в підземелля, а потім, згадавши, що Валек і Маруся живуть там постійно, я переміг неприємне почуття і пішов туди разом з ними. У підземеллі було темно й тихо, але чути було, як угорі перекочувався гучний гуркіт грози, ніби хтось їздив там на величезному возі бруківкою.

За кілька хвилин я призвичаївся до підземелля, і ми весело прислухалися, як земля приймала широкі потоки зливи; гомін, сплески і часті розкоти настроювали наші нерви, викликали пожвавлення, що вимагало виходу.

– Давайте грати в піжмурки, – запропонував я.

Мені зав'язали очі; Маруся дзвеніла слабкими переливами свого жалісного сміху і ляпала по кам'яній підлозі непроворними ніжками, а я вдавав, що не можу спіймати її, як раптом наштовхнувся на чиюсь мокру постать і в ту ж хвилину почув, що хтось схопив мене за ногу. Міцна рука підняла мене з підлоги, і я повис у повітрі додолу головою. Пов'язка з очей моїх впала.

Тибурцій, мокрий і лютий, ще страшніший від того, що я дивився на нього знизу, тримав мене за ногу і дико повертав очима.

– Це ще що, га? – суворо питав він, дивлячись на Валека. – Ви тут, я бачу, весело проводите час… Завели приємну компанію…

– Пустіть мене! – сипів я, дивуючися, що і в такому незвичному становищі я все-таки можу розмовляти, але рука Тибурція ще міцніше стисла мою ногу.

– Відповідай! – звернувся він знову грізно до Валека, який в цьому скрутному становищі стояв, засунувши в рота два пальці, начебто на доказ того, що відповідати йому рішуче нема чого.

Я помітив лише, що він з великим співчуттям стежив за моєю нещасною постаттю, що хилиталась, наче маятник, у повітрі.

Пан Тибурцій підняв мене і глянув в обличчя.

– Еге-ге! Пан суддя, якщо мене не обманюють очі… Навіщо це ви зводили завітати сюди?

– Пусти! – вимовив я уперто. – Зараз же відпусти! – І при цьому я зробив інстинктивний рух, ніби збираючися тупнути ногою, але від цього тільки заборсався в повітрі. Тибурцій зареготав.

– Ого-го! Пан суддя зволять сердитися… Ну, та ти мене ще не знаєш. Я – Тибурцій. Я ось повішу тебе над вогником і засмажу, як порося.

Розпачливий вигляд Валека ніби підтверджував думку про можливість такого сумного кінця. На щастя, на визволення наспіла Маруся.

– Не бійся, Васю, не бійся! – підбадьорила вона мене, підійшовши до самих ніг Тибурція. – Він ніколи не смажить хлопчиків на вогні… Це неправда!

Тибурцій швидким рухом повернув мене і поставив на ноги; при цьому я трохи не впав, бо в мене закрутилася голова, але він підтримав мене рукою і потім, сівши на дерев'яний оцупок, поставив мене між колін.

– І як це ти сюди потрапив? – продовжував він допитувати. – Чи давно?.. Кажи ти! – звернувся він до Валека, бо я нічого не відповів.

– Давно, – відповів той.

– А як давно?

– Днів з шість.

Здалося, ця відповідь дала панові Тибурцію деяке задоволення.

– Ого, шість днів! – промовив він, повертаючи мене обличчям до себе. – Шість днів – багато часу. І ти й досі нікому ще не розбазікав, куди ходиш?

– Нікому.

– Правда?

– Нікому, – повторив я.

– Похвально!.. Можна сподіватися, що не розбазікаєш і надалі. А втім, я завжди вважав тебе за порядного хлопця, стріваючи на вулиці. Справжній "вуличник", хоча й "суддя"… А нас судитимеш? Скажи!

Він говорив досить добродушно, але я все-таки почував себе дуже ображеним і тому відповів сердито:

– Я зовсім не суддя. Я – Вася.

– Одне одному не заважає, і Вася теж може бути суддею – не тепер, так потім… Це вже, брат, так ведеться здавна. От бачиш: я – Тибурцій, а він – Валек. Я – жебрак, і він – жебрак! Я, якщо вже казати одверто, краду, і він крастиме. А твій батько мене судить, – ну, і ти коли-небудь судитимеш… ось його!

– Не судитиму Валека, – заперечив я похмуро. – Неправда!

– Він не судитиме, – насупилася і Маруся, переконливо відхиляючи від мене жахливу підозру.

Дівчинка довірливо притулилась до ніг цієї потвори, а він ласкаво пригладив жилавою рукою її біляве волосся.

– Ну, цього ти наперед не кажи, – сказала чудна людина, звертаючись до мене таким тоном, ніби вона розмовляла з дорослим. – Не кажи, друже!.. Кожному своє, кожен іде своєю стежкою, і хто знає… може, це й добре, що твоя стежка пролягла через нашу. Для тебе добре, тому що краще мати в грудях шматочок людського серця, ніж холодний камінь, – розумієш?

Я не розумів нічого, та все ж таки вп'явся очима в обличчя дивної людини, очі пана Тибурція пильно вдивлялися в мої.

– Не розумієш, звичайно, бо ти ще малий… Тому скажу тобі коротко: якщо колись доведеться тобі судити ось його, то згадай, що коли ви обидва були дурнями і гуляли разом, – то вже тоді ти йшов по дорозі в штанях і з добрим запасом харчів, а він біг своєю дорогою голодранцем і з порожнім пузом, а втім, – сказав він, різко змінюючи тон, – запам'ятай добре от що: коли ти прохопишся своєму судді або хоч птиці, яка пролітає повз тебе в полі, про те, що ти тут бачив, то не бути мені Тибурцієм Драбом, якщо я тебе не повішу на цей камінь за ноги і не зроблю з тебе копченого окосту. Це ти, сподіваюся, зрозумів?