– Чого ти перестав до нас ходити? – спитав він.
– Я боявся… Ваших не видно в місті.
– А-а… Я не здогадався сказати тобі: наших нема, приходь… А я подумав зовсім інше…
– А що?
– Подумав, що тобі уже набридло.
– Ні, ні!.. Я, брат, зараз прибіжу, – поспішив я, – навіть і яблука зі мною.
При згадці про яблука Валек швидко повернувся до мене, ніби хотів щось сказати, але не сказав нічого, а тільки глянув на мене дивним поглядом.
– Нічого, нічого! – відмахнувся він, бачачи, що я дивлюся на нього вичікуючи. – Йди просто на гору, а я тут ще зайду кудись – справа є. Я тебе дожену на дорозі.
Я пішов тихо і часто оглядався, чекаючи, що Валек мене дожене; проте я встиг зійти на гору і підійшов до каплиці, а його все не було! Я зупинився не розуміючи: перед очима було лише кладовище, пустинне, тихе, без будь-яких ознак людського життя – тільки горобці цвірінчали на волі та густі кущі черемхи, козолисту та бузку, тулячися до південної стіни каплиці, про щось тихо шепотілися густим темним листям.
Я озирнувся навкруги. Куди ж мені тепер іти? Очевидячки, треба дочекатися Валека. А поки що я ходив між могилами, знічев'я приглядаючись до них і намагаючись розібрати стерті написи на порослих мохом могильних каменях. Тиняючись отак від могили до могили, я набрів на просторий напівзруйнований склеп. Дах його був скинутий або зірваний негодою і валявся тут же. Двері були забиті. З цікавості я приставив до стіни старий хрест і, вилізши по ньому, зазирнув усередину. Гробниця була порожня, тільки в середині підлоги було вроблено віконну раму зі склом, і крізь це скяо зяяла темна порожнеча підземелля.
Поки я розглядав гробницю, дивуючися чудному призначенню вікна, на гору прибіг захеканий та стомлений Валек. В руках у нього була велика булка, за пазухою щось випиналося, по обличчі стікали краплі поту.
– Ага! – гукнув він, помітивши мене. – Ось де ти! Якби Тибурцій тебе тут побачив, ото б розсердився! Ну, та тепер вже нема чого робити… Я знаю, ти хлопець хороший і нікому не розкажеш, як ми живемо. Ходімо до нас!
– Де ж це, далеко? – спитав я.
– А от побачиш. Йди за мною.
Він розсунув кущі козолисту та бузку і зник у зелені під стіною каплиці; я пішов туди за ним і опинився на невеличкому, твердо втоптаному майданчику, що зовсім ховався в зелені.
Між стовбурами черемхи побачив у землі досить великий отвір з земляними сходами, які вели вниз. Валек спустився туди, запрошуючи мене за собою, і за кілька секунд ми обидва опинилися в темряві, під землею. Узявши мою руку, Валек повів мене якимсь вузьким вогким коридором; круто звернувши праворуч, ми раптом увійшли в просторе підземелля.
Я зупинився біля входу, вражений небаченим видовиськом. Два струмені світла різко лилися згори, виділяючися смугами на темному тлі підземелля; світло це проходило в два вікна: одне – в підлозі склепу, друге, трохи далі, очевидно, було влаштоване так само; сонячне проміння проникало сюди не прямо, а спочатку відбивалося від стін старих гробниць; воно розливалося в вогкому повітрі підземелля, падало на кам'яні плити підлоги, відбивалося і наповнювало все підземелля тьмяними відблисками; стіни теж були складені з каміння. Високі широкі колони масивно здіймалися знизу і, розкинувши на всі сторони свої кам'яні дуги, міцно змикалися вгорі склепистою стелею. На підлозі в освітленому місці сиділо дві постаті. Старий, "професор", схиливши голову і щось бурмочучи про себе, колупав голкою в своєму лахмітті. Він не підвів навіть голови, коли ми зайшли в підземелля, і коли б не легкі рухи руки, то цю сіру постать можна було б вважати за кам'яну статую.
Під другим вікном сиділа з купкою квітів, перебираючи їх за своєю звичкою, Маруся. Струмінь світла падав на її біляву голівку, заливав її всю, але, незважаючи на це, вона неясно вирізнялася на тлі сірого каміння дивною і маленькою туманною плямочкою, що от-от розпливеться і зникне. Коли там, угорі, над землею, пробігали хмари, заступаючи сонячне світло, стіни підземелля поринали зовсім у темряві, а потім знову виступали жорстким, холодним камінням, змикаючись міцними обіймами над крихітною постаттю дівчинки. Я мимоволі згадав слова Валека про "сірий камінь", що висмоктує з Марусі її радість, і почуття забобонного страху закралося в моє серце; мені здавалося, що я відчуваю на ній і на собі невидимий кам'яний погляд, пильний та пожадливий.
– Валек! – тихо зраділа Маруся, побачивши брата. Коли ж вона помітила мене, в її очах блиснув живий вогник. Я віддав їй яблука, а Валек, розломивши булку, частину подав їй, а другу відніс "професорові". Бідолашний вчений байдуже прийняв цей дарунок і почав жувати, не припиняючи своєї справи. Я переступав з ноги на ногу і щулився, почуваючи, ніби мене давить це сіре склепіння.
– Ходімо… ходімо звідси! – смикнув я Валека. – Відведи її…
– Ходімо, Марусю, нагору, – покликав Валек сестру.
І ми втрьох піднялися з підземелля. Валек був ще сумніший і мовчазніший, ніж звичайно.
– Ти в місті лишився для того, щоб купити булок? – спитав я у нього.
– Купити? – усміхнувся Валек. – Звідки ж у мене гроші?
– Так як же? Ти випрохав?
– Еге ж, випрохаєш!.. Хто ж мені дасть? Ні, брат, я потяг їх з лотка єврейки Сури на базарі! Вона не помітила.
Він сказав це звичайним тоном, лежачи врозтяжку, заклавши під голову руки. Я підвівся на лікті і подивився на нього.
– Ти, значить, украв? – Еге ж!
Я знову відкинувся на траву, і з хвилину ми пролежали мовчки.
– Красти недобре, – вимовив я потім в сумній роздумливості.
– Наші всі пішли. Маруся плакала, бо вона була голодна.
– Так, голодна! – з жалісною простодушністю повторила дівчинка.
Я не знав ще, що таке голод, але з останніми словами дівчинки у мене щось перевернулося в грудях, і я подивився на своїх друзів, ніби побачив їх уперше. Валек, як і раніше, лежав на траві і замислено стежив за шулікою, що ширяв у небі. Коли я глянув на Марусю, яка обома руками тримала шматок булки, у мене защеміло серце.
– Чому ж, – спитав я з зусиллям, – чому ти не сказав про це мені?
– Я й хотів сказати, а потім роздумав, адже у тебе своїх грошей нема.
– Ну так що ж? Я взяв би булок з дому.