Діти підземелля

Страница 10 из 13

Владимир Короленко

– Я не скажу нікому… я… Можна мені знову прийти?

– Приходь, дозволяю… Але з умовою… Я вже сказав тобі відносно окосту. Пам'ятай!

Він відпустив мене, а сам розтягся із втомленим виглядом на довгій лаві, що стояла біля стінки.

– Візьми он там, – показав він Валекові на великий кошик, який він, увійшовши, залишив біля порога, – та розведи вогонь. Ми сьогодні варитимемо обід.

Це вже була не та людина, яка за хвилину до цього лякала мене, вирячивши очі, і не блазень, який розважав глядачів за подачки. Він порядкував як господар, голова родини, який повернувся з роботи і віддавав накази сім'ї.

Він здавався дуже втомленим. Одяг його був мокрий від дощу, уся постать виявляла важку втому.

Ми з Валеком жваво взялися до роботи. Валек запалив скалку, і ми пішли в темний коридор, що прилягав до підземелля. Там у кутку були звалені куски напівзотлілого дерева, уламки хрестів, старі дошки; з цього запасу ми взяли кілька кусків і, кинувши їх у камін, розвели вогник. Потім Валек вже один умілими руками взявся за куховарство. За півгодини у каміні в горщику закипало якесь вариво, і, чекаючи, поки воно поспіє, Валек поставив на триногий, так-сяк збитий столик сковороду, на якій парували шматки смаженого м'яса. Тибурцій підвівся.

– Готово? – сказав він. – Ну й прекрасно. Сідай, малий, з нами – ти заробив свій обід… Пане вчителю, – гукнув він потім, звертаючись до "професора", – кидай голку, сідай до столу!

– Зараз, – вимовив тихим голосом "професор", здивувавши мене цією свідомою відповіддю.

Старий встромив голку в лахміття і байдуже, з тьмяним поглядом сів на один з дерев'яних оцупків, що заміняли в підземеллі стільці.

Марусю Тибурцій тримав на руках. Вона і Валек їли з жадністю, яка ясно вказувала, що м'ясна страва була для них небаченою розкішшю. Маруся обсмоктувала навіть свої засмальцьовані пальці. Тибурцій їв не кваплячись і, підкоряючись, очевидно, непереможній потребі говорити, повсякчас звертався до "професора" із своєю розмовою.

Бідний вчений виявляв при цьому дивовижну увагу і, схиливши голову, слухав усе з таким розумним виглядом, наче розумів кожне слово. Іноді навіть він виказував свою згоду кивком голови і тихим мимренням.

– Ось як небагато треба людині, – казав Тибурцій, – чи не правда? От ми й ситі, і тепер нам лишається тільки подякувати богові та клеванському ксьондзові…

– Ага, ага! – підтакував "професор".

– Ось ти підтакуєш, а сам не розумієш, до чого тут клеванський ксьондз, – адже я тебе знаю. А проте, коли б не було клеванського ксьондза, у нас не було б смаженини і ще дечого.

– Це вам дав клеванський ксьондз? – спитав я, згадавши раптом кругле, добродушне обличчя ксьондза, який бував у батька.

– У цього малого допитливий розум, – вів далі Тибурцій, звертаючись, як і раніше, до "професора". – Справді, його священство дав нам усе це, хоча ми у нього і не просили, і навіть, можливо, не лише його ліва рука не знала, що дає права, але й обидві руки не мали про це найменшого уявлення…

З цієї дивної та заплутаної мови я зрозумів лише, що засіб придбання був не зовсім звичайний, а тому не витримав і ще раз запитав:

– Як! Ви це взяли… самі?

– Малий не позбавлений проникливості,– як і раніше, вів далі Тибурцій. – Шкода тільки, що він не бачив ксьондза: черево у нього, як справжня сорокова діжа і, значить, обжерливість йому дуже шкодить. У той же час, ми всі тут страждаємо від того, що надмірно худі, а тому деяку кількість провізії не можемо вважати для себе зайвою… Чи не так я кажу?

– Ага, ага! – замислено промимрив "професор".

– Ну от! Цього разу ви висловили свою думку дуже доречно, а то вже я починав думати, що у цього малого розум жвавіший, ніж у деяких вчених… А втім, – звернувся він до мене, – ти ще дурний і багато чого не розумієш. А ось вона розуміє. Скажи, моя Марусю, чи добре я зробив, що приніс тобі смаженю?

– Добре! – відповіла дівчинка, злегка блиснувши бірюзовими оченятами. – Маня була голодна.

Надвечір цього дня я із затуманеною головою задумливо повертався до себе. Дивні розмови Тибурція на жодну хвилину не захитали в мене переконання, що "красти недобре". Навпаки, хворобливе почуття, яке я мав раніше, ще збільшилося. Жебраки, злодії… у них нема дому!.. Від людей я давно вже знав, що з усім цим поєднується презирство. Я навіть відчував, як з глибини моєї душі підводиться гіркота презирства до моїх маленьких друзів, але я інстинктивно захищав мою приязнь від цієї гіркоти. І наслідок – жаль до Валека і до Марусі збільшився та загострився, але прихильність не зникла. Переконання, що "красти недобре", лишилося. Та коли уява моя малювала жваве личко моєї приятельки, яка обсмоктувала свої засмальцьовані пальчики, я радів її радістю і радістю Валека.

У темній алеї саду я ненароком натрапив на батька. Він, як звичайно, похмуро ходив з кінця в кінець із звичним, дивним, начебто затуманеним поглядом. Коли я опинився біля нього, він узяв мене за плече:

– Відкіля це?

– Я… гуляв…

Він пильно глянув на мене, хотів щось сказати, але погляд його знову затьмарився, і, махнувши рукою, він пішов по алеї. Мені здається, що я й тоді розумів значення цього жесту.

"А, байдуже. Ті вже нема!.."

Я збрехав ледве чи не вперше в житті.

Я завжди боявся батька, а тепер і поготів. Тепер я носив у собі цілий світ неясних питань та почуттів. Чи міг він зрозуміти мене? Чи міг я зізнатися йому в чомусь, не зраджуючи своїх друзів? Я тремтів при думці, що батько дізнається коли-небудь про моє знайомство з "поганим товариством", але зрадити Валека і Марусю я був неспроможний. Якби я зрадив їх, порушив слово, що дав, то не міг би при зустрічі підвести на них очей від сорому.

Розділ VII

ВОСЕНИ

Надходила осінь. Були жнива; листя на деревах жовкло. Разом з тим наша Маруся почала хворіти.

Вона ні на що не скаржилася, тільки все худла: личко її все блідло й блідло, очі потемнішали, стали великими, повіки підіймалися важко.

Тепер я міг приходити на гору, незважаючи на те, що члени "поганого товариства" були дома. Я зовсім звик до них і став на горі своєю людиною. Підозрілі молоді люди робили мені з берестка луки та самостріли; високий юнкер з червоним носом крутив мене в повітрі, як тріску, привчаючи до гімнастики. Тільки "професор", як завжди, був заглиблений в свої складні міркування.