Де починається Гольфстрім

Страница 4 из 6

Горбатюк Василий

А я взагалі не сходив зі сцени. Разом з Радою починав концерт, навпереміну з нею, а нерідко знову вдвох оголошували номери. А який із них обходився без мене? Я співав у нашому невеличкому хорі, у тріо (зі мною ще Юрко і Богдан), співав навіть сам, і мене викликали на "біс". І все мені вдавалось так легко, просто завиграшки. Мовби це не мій по суті дебют на сцені, а хтозна-яке звичне діло.

Та найсвітліші, найдорожчі хвилини були за кулісами. Ми з Радиславою, збуджено дихаючи, заглядали в програму, яку вона переписала начисто, і наші погляди, наші руки раз по раз топка-лися одне одного і наче спліталися разом...

Залишилась позаду хата Карменних, а ми все йдемо удвох, щасливі пережитим вечором і ще чимсь таким, про що важко сказати, що нелегко осмислити, але що є тут разом з нами...

В колгоспному садку на околиці, старому й занедбаному, не чути вітру, що надокучав щоразу нам, небо вияснилося, мерехтить зорями. Пахне мокрою корою дерев, опалим листям. Радисла-вині руки у моїх долонях, я обережно й ніжно дихаю на них.

— Мені не холодно,— всміхається вона.

— Знаю... Просто... А ти не здогадуєшся, що ту пісню... сьогодні на концерті... я співав... для тебе. Тільки для тебе.

— Знаю,— тихо відповіла вона.

І тихий голос її й зараз бринить у мені. Мені здається, що то не сонце — то моє серце пройшло крізь густе хмаровиння.

Вітер все подзвонює шибкою, перекидає з боку на бік кілька листочків, що чіпко тримаються за пруття малини. Листочки ті то сріблясто полискують на сонці, то знову темніють. Похитусться жердина, сперта на гілку яблуні — забули прийняти під хлів, у захисток піддашшя. За ворітьми, вся в калюжах і глибоких коліях, важко лежить дорога. Черевики мої вже помиті, тепер чекатимуть весни. А мені — знову в чоботи. Аж до морозів.

Стривай, це хто ж попід парканом пробирається? Солдат? Невже Петро наш? — аж перехопило подих.

Та ні, не Петро. Рано йому ще, весною тільки призвали.

І таки справді, минає солдат наші ворота. Це ж Микола Ратуш-няк!

Кидаю черевики під стілець, а сам як є — у сорочці й спортивних шароварах, у старих братових босоніжках — вискакую надвір.

— Миколо!

Зупинився, усміхнувся радісно й трішки лукаво, як завше, підійшов до хвіртки.

Мало не гублячи свою завелику взуванку, підбігаю до Миколи. Довго й міцно тиснемо один одному руки.

Микола такий незвично стрункий у солдатській шинелі. Шапка з жовтою кокардою і червоною зіркою посередині збита назад, тримається на самій маківці. Але його усмішку, веселі карі очі впізнаю одразу. Наче й не було півтора року нашого окреміш-нього, далекого одне від одного життя. Микола старший од мене років на чотири, весною вже відслужить, але я кидаюсь до нього, щоб лише потиснути йому руку.

Такий Микола. Він улюбленець усіх хлопців на нашому кутку. Старші й ровесники охоче ведуть з ним дружбу, а ми, молодші, просто ходимо за Ратушняком хвостом. Бо хто уміє так чудово грати у футбол, особливо ж обводити захисників, обманювати воротаря? Тільки він, Микола. Хто майстер на всілякі вигадки та ігри? Знову Микола. Хто ніколи не скривдить меншого, а як посміється з тебе, це буде не ущипливо, а так, що сам реготати-меш, ухопившись за живіт? Звісно, Микола. Хто нас, молодших, навчив грати у шашки, потім у шахи? Хто ж, як не Микола!..

— Змерзнеш ти, Андрію. Біжи до хати,— сміється Ратушняк і злегка підштовхує мене у двір. В кількох словах він уже оповів про свою службу: водій, сержант, додому відпустили на десять днів.

Мені не хочеться розлучатися з Миколою. Проте я справді змерз. Та й чекають відпускника вдома.

— Приходь увечері до клубу! — гукаю вже з двору.

— Прийду! — озивається вже звіддалік Микола.

* * *

Два місяці ми ходили на репетиції. А сьогодні Іван Травко зі спокійною душею сів з баяном у фойє.

— Пограю трохи, а то ображаються дівчата: магнітофон зіпсувався, нема як потанцювати,— пояснює мені Травко, розправляючи на плечах ремені від баяна. — Сам знаєш, їм тільки танці давай. А мене й за концерт питають,— поскаржився він і розтягнув міхи. — Дівчата, вальс!

Я трохи посидів коло Івана й подався надвір. Танцювати мені не хотілось. Куди там до танців — живу лиш одним: побачити Раду. І ось стою на сходах перед Будинком культури, зрідка перекидаюся словом-другим з хлопцями, що курять тут, позираю через вікно на усміхненого за баяном Травка, але очі мої пасуть вуличку від Карменних. Чому її так довго нема? Невже вона не знає, не відчуває, як чекаю на неї?

І завмираю серцем, передчуваючи ту хвилину, коли Радислава, перетнувши пожух лий за осінь моріжок перед клубом, підійде сюди...

А її все нема...

Та ось ніби майнула тінь під ліхтарем. Щось кажуть мені хлопці, та хіба я чую?

І справді, незабаром угледів Раду. Поволі виходила з темряви, все ближче ступаючи у світло, що струмувало з вікон Будинку культури і ліхтарів над входом.

Вийшла на тротуарчик, викладений плитками перед сходами, злегка пристукнула одною й другою ногою — щоб збити з чобіток чорні грудки.

І в цю хвилину я побачив, що вона... не сама... що поруч з нею йде Микола Ратушняк. Блищали проти світла мокрі солдатські черевики, палахкотіла пряжка на поясі, горіли жовтими вогниками ґудзики на шинелі, на погонах сяяли сержантські лички, а на шапці — кокарда.

Обличчя Миколи теж аж промінилося радістю.

Таким я ще не бачив Ратушняка.

Як вони зайшли до клубу — не пам'ятаю.

Почув тільки, як грюкнули двері на пружині — Микола квапився, не притримав. Ті двері мовби вдарили просто мені в серце.

Не знаю, що б я робив, якби стояв тут сам. Але коло мене купчилися хлопці. Усі вони при з'яві Радислави й Миколи примовкли і так мовчки провели їх поглядами. А може, відповіли: "Добрий вечір"? Не знаю.

Через кілька хвилин — таких довгих, нестерпних, де тільки у мене набралось терпіння на них — я ввійшов у вестибюль. Не дивився туди, ліворуч від дверей. Але бачив — не знаю як,— що Микола сяє амуніцією біля Радислави.

Я звернув праворуч — там хлопці грали в доміно.

* * *

За вікном знову нудно сіється дощ. Вітер бризкає у шибки дрібними краплями, і вони поволі збігають по склі.

— Андрію, я йду на ферму,— заглядає до кімнати мама, закутана у сіру вовняну хустку, в широкому целофановому мішку зверху замість плаща.— Прийде батько на обід — хай свиням їсти дасть. Там усе готове, тільки води теплої щоб долив. Обід на плиті. Чуєш?