— Чую.
Мама на мить затрималась у дверях, ніби хотіла сказати щось іще, але тільки зітхнула.
Залишаюся сам. Ще ніколи мені не було так гірко й тужно. Хто тільки вигадав канікули о цій порі? В школі було б веселіше.
Вітер все насідає на вишеньку під вікном, прогинає гілки, мов заламує руки.
По шибках стікають краплини. Мені здається, що то сльози.
Я аж підводжуся, прикладаю долоню до скла. Ні, холодне. А сльози мої — гарячі. Розтопили б шибку. Чому я пізно так народився? Хоча б на два роки раніше. Тоді все склалося б зовсім по-іншому. Я не був би шістнадцятирічним хлопчаком проти неї — такої дорослої, гарної. А як вона танцює! Очей не одірвати. А тоді, того вечора... Микола Ратушняк майже не відходив од неї. Такни сягочик, щасливий.
А я все стовбичив і стовбичив у гурті хлопців. Хотів їй показати, довести: мені все одно, мені байдуже, що ти сьогодні вже забула про мене, про наші вечори, про наш концерт, про нашу пісню! Забула і полетіла на блиск сержантських погонів.
Після танців (фільму того вечора не крутили) я хутчій вискочив із клубу. Проте йти одразу додому — це було над мої сили. Але й стояти при вході...
З-за кущів бузку мені добре було видно, як вийшли з клубу Радислава і Микола. Вона повільно ступала сходами, на тротуарі озирнулась довкола, ніби когось шукала. Микола терпляче стояв поряд, з тією ж радісною усмішкою на устах.
Потім вони пішли. Так майже кожного разу ходили ми — я і Радислава. Тільки тоді вона не озиралася.
Поволі розійшлися всі. Іван Травко повимикав світло в клубі, побряжчав ключами біля дверей і теж подався додому.
Я ще довго стояв за кущами бузку.
...Дощ безугавно дзьобає і дзьобає шибки. Наче думки, що не дають мені спокою. Не просто думки — справжні видовиська. То я бачу себе у полум'ї пожежі: у всіх на очах (і Ради, звісно, теж) рятую з вогню дитину; то я вступаю у двобій із запеклим бандитом — і перемагаю його; то я під час повені кидаюсь на поміч самій Радиславі ("Чорт забирай, чому в нас ніколи не буває повені?"), то раптом усім на подив стаю знаменитим, бо винаходжу ("Що б це таке винайти?")...
Одне слово, що б то не трапилося в моїй уяві — Рада обов'язково мала б збагнути, який я сміливий, благородний, чесний. І не просто збагнути, а... Але Микола, Микола... Поки я здійсню якийсь подвиг, поки що винайду — він проводжає її до клубу й назад, танцює з нею, сяє кокардою й личками...
Дивна річ, але я чомусь не маю зла на Миколу. Той вечір не розвіяв у моєму серці дитячого захоплення. Мені було тільки гірко, що так перетнулись наші дороги. І його, Миколина, дорога пролягла через мою впевнено й навально. Справді, через півроку відслужить, повернеться додому, має гарний фах... І хлопець він хороший — нічого не скажеш. Куди мені до нього братися — школяреві, десятикласнику, молодшому від дівчини — та ще якої дівчини! — майже на два роки?
Перед моїми очима поставало зовсім дивне видиво. Ось бачу, як повз наш двір, вниз, на край вулиці, де живуть Ратушняки, йдуть вони — Микола й Радислава. Я вже зовсім не школяр, далеко не нинішній, та хіба це вже має значення? Вони йдуть собі обоє... Або уже й не вдвох... Минають наші ворота. "Здрастуй, Андрію!" — "Добрий день". І наші погляди — Радиславин і мій — зустрічаються. Що побачу в її очах? Мабуть, нічого втішного для себе. З Миколою їй буде добре. Хіба я не знаю його. Але ж так, як зі мною, їй не буде ні з ким! Невже вона цього не розуміє?!
* * *
З дому витягнув мене Юрко Зозуляк:
— Годі скніти! Всі канікули так-о просидів. Подумаєш, знайшлася... Таких знаєш скільки є?..
— Та мовчав би ти, Юрку... Розумієш, таких... більше нема.
Юрко дивиться на мене з недовірою. У відповідь я кволо усміхаюся. Здається, саме так дорослі усміхаються дітям, які ще зовсім нічого не розуміють у житті. Мій товариш і сусіда лиш на рік молодший од мене, але ця різниця мені бачиться зараз чималенькою.
До клубу вперше йду після того вечора, коли стояв за кущами бузку. Якийсь тиждень тому це було. А здається...
Йду і боюся: ану ж зустріну Раду. Йду — і ледве не молюсь: коли б то зустріти Раду!
Ще зовсім недавно, коли я завидна носив з криниці воду, холодний вітер шугав поміж хатами, дерева розпачливо хитали безлистими кронами. А тепер усе раптом стихло, ніби причаїлося. Тільки перед очима в темряві наче щось пролітає, змигує проти світла.
— Та це ж сніг! — вигукує Юрко.
Перший сніг! Нарешті! Хай сипле дужче, замітає хутчій. Все-все! Щоб довкола було чисто, біло, незаймано.
Сніжинки — великі, лапаті — поволі, неквапом падають долі. В калюжах одразу тануть, однак траву спритно запинають білою поволокою, на яку шкода й ставати.
Гарно, просто чудесно сипле перший сніг! Як же не всміхнутись, не порадіти отакій переміні в природі?
Так ми з Юрком і відчиняємо двері клубу — усміхнені, веселі.
Відчиняємо оті рипливі, на пружині, двері — у фойє нікого. А просто перед нами, у дерев'яному вестибюльчику...
Радислава!
— Привіт! — гукаю здивовано й радо. Якось і забув, що стільки днів страждав, що всі канікули прощався і не міг, не зумів попрощатися з нею.
— Привіт! — усміхається. Ніби вчора ми бачились, ніби не було ніякого Ратушняка. — Ти де пропадав?
— Пропадав?! — пригадую раптом усе, і голос мій починає зрадливо тремтіти. — На твоєму місці... я про це...
— На твоєму місці, на твоєму місці!.. — перебила вона. — Мені час на роботу, в мене чергування в лікарні. І на твоєму місці...
— Мовчи, мовчи!.. — знову нестримна, незбагненна радість охопила мене. — Я добре знаю, що робити на моєму місці. Ходімо, я тебе проведу!
Сніг надворі сиплеться й сиплеться згори. Густо, з якимсь веселим поквапом. Все-все довкола біле. Невже зима?
— Зима! — ніби у відповідь на мої думки озивається Рада. Крізь густий білий сніг я ловлю її докірливий погляд, чую її
слова. І слова ті, мов сніг на траву, лагідно лягають на моє зболіле за ці дні серце. Ну як же я забув?! Як же я не дотумкав, що Микола — родич, близький родич Карменних. Через те й навідався до них першого ж вечога.
— Ось і провів мене до клубу, а ти... Навіть не підійшов!
Ох і смішний же я, ох і смішний! Вона ж тут, поруч зі мною. Вона щовечора терпляче виглядала мене у клубі, і ось ми разом, удвох, йдемо на її нічне чергування...