Я обережно взяв її руку — теплу, ніжну, лагідну. Рада злегка потисла мої пальці, повернулась і пішла.
— Максимчук! Врешті-решт у мене терпець увірветься! Попереду серйозний екзамен! Десятикласники! Випускники!..
Обличчя Варвари Дмитрівни почервоніло, крейда на щоці стала ще помітнішою.
— А тепер, Максимчук, повтори теорему.
З усіх боків зашепотіли, на парті з'явився підручник.
— Ти повториш чи ні?
— Ні.
— Сідай! Двійка!
* * *
— Ти ж знаєш, Радо, є така течія Гольфстрім...
Мені не видно її обличчя — його затуляє хвилька золотистого волосся, що вибилася з-під рожевого берета. Радислава обережно ступає грузькою дорогою. Іноді її нога потрапляє на слизьке, і тоді вона міцніше стискає мій лікоть.
Сьогодні ми знову всю репетицію простояли біля тумби з динаміками. А потім, у фойє, коли Анань Крутенчук гукнув: "Заходьте у зал", я підійшов до Ради:
— Ходімо в кіно.
Вона лукаво глянула на мене, усміхнулася:
— Ходім.
І до сумочки своєї потяглася. Та я вмить опинився біля кіномеханіка.
— Ось. На двох,— і впхнув Ананькові в руку свій дріб'язок. Довгим, проникливим поглядом кіномеханік зміряв мене з голови до ніг, блимнув на Радиславу.
— Кгм... — кашлянув. І одірвав два квитки.
Я мерщій ухопив заповітного папірця, заквапився у двері, здається, навіть злегка підштовхнув Раду вперед. Ніколи й гадки не мав, що так легко і просто взяти дівчині квиток у кіно. А переживав!
Щоправда, на цьому історія з квитками не закінчилася. Ми вже підходили до вулички, де живуть Карменні, як Радислава зупинилася, відкрила сумочку.
— Я віддам тобі гроші за кіно.
— Та ти що! — жахнувся.
— Не церемонься, візьми. Ти береш гроші у мами, а я заробляю сама...
— Не візьму! — мало не кричу.
— Візьмеш. Інакше в кіно з тобою більше не піду.
І висипала гроші мені в кишеню. Я вже й не опирався.
— ...Якщо замислитися, то ця течія — Гольфстрім — просто дивовижне явище,— кажу голосніше: вітер поривами налітає з городів на кленчуки попід дорогу, шумить рештками листя, тріпоче Радиним волоссям, відносить у бік мій голос. — В холодні краї, вкриті кригою, ця течія приносить тепло, приносить життя!..
З-за причілка хати баби Юстини вітер — холодний, пронизливий — дме просто в наші обличчя. Ми низько хилимо голови, Рада поправляє хустинку на шиї, затуляється коміром плаща.
Я теж підсмикую свого шарфика трохи вище, до підборіддя.
— Застебни ґудзика,— через мерзлякувато підняте плече Рада кидає на мене короткий позирк.
— Ні,— заперечливо кручу головою.
— Упертий,— докоряє вона.
— Умгу,— усміхаюся в темряву й розправляю плечі, наче й не дошкуляє мені вітрисько з бабиного городу.
За ґудзика того, що вгорі, під шиєю, Рада не вперше каже. Та я навіть не думаю застебнути куртку. Хто ж це з хлопців ходить, за кушпелившись наглухо? Ні, форми парубоцької не зречусь ні за що!
— Зараз, коли я думаю про Гольфстрім...
— Послухай, великий географе,— зненацька перебиває мене Рада,— а чому ти одержуєш двійки?
Я аж послизнувся від несподіванки. Звідки вона знає?
— Та-а... чого в житті не трапляється,— хочу звести все на жарт. А сам здогадуюсь: Оля Пташник сказала. А тій — мама, Варвара Дмитрівна. Хе, поскаржилася дочці...
— Трапляється чи не трапляється, а ти знай: з двієчниками не дружу.
— Розумієш, Радо, Варвара наша така...
— Не виправдовуйся. А ще раз повториться — тоді-..
— Що ж тоді?
— Більше не проводжатимеш мене — ось і все. Мені вже не до сміху.
— Коли виправиш двійку?
— Алгебра в четвер...
— Ось і виправиш у четвер.
— Це ж завтра стільки сидіти над цими теоремами...
— А як же ти думав!.. І взагалі, щоб таких історій більше не траплялося. Отак-то, мій десятикласнику. Гаразд?
— Умгу,— киваю головою. Хочу вдати із себе ображеного за такий категоричний наказ, але оте "мій (!) десятикласнику" з її вуст враз гарячою хвилею заповнює мої груди.
Ні, я жодного разу за своїх майже сімнадцять років не стрічав таких дівчат. Це ж якби я будь-якій із тих, кого знаю — чи однокласниці, чи так якій,— розказав зараз, як зловив ту двійку,— і лаяли б Варвару Дмитрівну, і сміялися б з неї, і жаліли б мене, і пишалися... А Радислава ось... Ні, на таке здатна тільки вона.
І я таки вивчу ті кляті теореми — що їх там учити!
Аж самому дивно... Теореми вчу залюбки, на сцені себе почуваю — ніби й виріс на ній... Просто себе не впізнаю!
Ось що нині на репетиції було. Я вже казав: не виходить у Богдана з Юрком співати — і все. Скільки Травко з ними промучився — результат нуль. Один — у ліс, другий — по дрова.
— Іване, ану спробую ще я!
Як це вихопилось у мене? Досі не збагну. Мабуть, знову через те, що Рада була поруч. А коло неї не знати яким собі здаюся — на все вмілим і вдатним. Ось і тепер — заспіваю, слово честі зможу!
Травко глянув з недовірою, але знову взяв до рук баян.
І тільки я проспівав перший куплет, як наш художній керівник обірвав гру, підскочив до мене, сяючи всіма своїми зубами — і золотими, і власними:
— Андрію, чом же ти досі мовчав? Чом не признавався, що голос маєш?
А біс його зна, чом не признавався. Я й сам не знав, що він у мене є. Але тут, перед Радою я заспівав...
— Ось ми й прийшли,— зупиняється Рада коло воріт.
— Радо... — обережно стискаю її руку в своїх.
— Пізно вже... До побачення. Не забудь: репетиція в четвер. І двійку...
— Я пам'ятаю.
— Іди...
Сонце тільки-тільки піднялося з-за мокрих, обшарпаних негодою садів — бліде, розпливчасте, мовби розмите кошлатими хмарами, що квапливо женуться й женуться невідь-куди, наче десь їх виглядають. Вітер шугає довкола веранди, подзвонює шибкою, не підігнаною як слід до рами.
Вже з півгодини бовтаю водою в старому відрі. Черевики мию. Вчора виступав у них на сцені. А потім, коли йшли з Радиславою до Карменних, то хіба до них було?
У моєму житті ніколи-ніколи не було такого вечора!
Ми давали концерт. Іван Травко геть спітнів зі своїм баяном на грудях, раз по раз діставав з кишені хусточку, витирав лоба. Золоті зуби показував лише на сцені, коли грав, а за лаштунками за голову брався: хоч би все обійшлося добре, хоч би не осоромитись.
І чого було хвилюватися? Кожен виступав, як справжній артист! Це, звісно, моя оцінка. Але ж як нам аплодували глядачі!