Ну, та це нас — мене й Радиславу — не дуже обходить. Ми ведучі, кон-фе-ран-сьє. У нас свої обов'язки: вивчити слова. А поки що стоїмо собі збоку, біля динаміків, і я ніяк не втямлю, що зі мною коїться. Балакаю щось до Ради, та все, здається, не так і не те. Починаю одне — збиваюсь на інше, до пуття нічого не довівши. А все — через очі Радині, такі незбагненні й бентежні...
Та ось, врешті, черга дійшла і до нас. Ми з Радиславою проказали свої слова (насправді ж почнемо ними концерт), Травко похвалив нас і поніс баян у свій кабінет. Усі подалися у фойє.
Кіномеханік Анань Крутенчук, що тільки й чекав на закінчення репетиції, одразу ж став у дверях до зали, дістав з кишені пачку квитків і гукнув:
— Хто в кіно — заходь!
Ми теж, "артисти", купили квитки й знову опинились у залі. Коли я ввійшов, Радислава сиділа в самому центрі, трохи віддалік від усіх, вдвох з Олею Пташник — теж медсестрою, але нашою, сільською, дочкою Варвари Дмитрівни, що математику в нас викладає.
Ет, раз козі смерть.
— Можна до вашої компанії? — питаю якомога недбаліше. Перезирнулись обоє.
— Сідай, будь ласка.
Все ще вдаючи із себе впевненого і незалежного, я вмостився у кріслі, що тонко завищало піді мною.
Тієї ж миті згасло світло, спалахнув екран з назвою якогось фільму.
Це мене врятувало. Інакше, мабуть, я згорів би від сорому. Вперше ж на очах усіх я сів у кіно коло дівчини. Не біля однокласниці у фартушку, а коло дорослої. З обласного центру, де я почуваюся, як у незнайомому лісі.
Та це було не все. Дужче пік мене сором за інше. Я ж добре бачив, що вона після репетиції залишається в кіно. Бачив, як вона, між дівчатами і хлопцями, поволі підступає до Ананя. А коли опинилася перед ним — я одвернувся. Відвів очі, але ніби наяву бачив, як Рада кладе гроші у широку Ананеву долоню з чорними борозенками (вдень Крутенчук працює на тракторі), як кіномеханік спроквола, повагом бере квиток, відриває контроль, кидає собі під ноги, а решту зеленавого паперу тицяє їй у долоню.
І зараз, уже сидячи поруч Радислави, чуючи якісь голоси, якісь вигуки з динаміків, та, ні словечка не тямлячи, палахкочу від сорому за ту хвилину в дверях до зали.
Це ж я, я мав узяти квиток! Цілий вечір говорив з нею, намірився сісти в залі поруч — отже, мені й квиток брати!
Але як це зробити? Я читав у книжках, бачив у кіно, як хлопці беруть квитки дівчатам. Але ж то у місті — пішов до каси, взяв квиток... У нашому селі так не заведено. Дівчата заходять самі по собі, хлопці — теж. Траплялося, звичайно, що хтось із парубків брав квитка для дівчини. Але це вже ген-ген коли. Та й тоді на бідолаху звідусіль сипались дошкульні жарти.
О, якби ж сталося так, що мої шістдесят копійок якимсь дивом самі собою опинилися в широкій долоні кіномеханіка Ананя і він без будь-яких пояснень одірвав би два квитки — для мене й Радислави!
Але таке може бути лише у мріях. Я ж сиджу поруч з Ради-славою принишкнувши, щоб знов не озвалось піді мною рипливе крісло, косую очима на дівчину і мовчки згораю від сорому.
* * *
— Використаємо теорему про похідну оберненої функції... Варвара Дмитрівна метушиться біля дошки, аж пасмо сивуватого волосся на голові вибилося з-під шпильки.
Але голос учительки добивається до мене лиш зрідка, уривчасто, мовби з далекої далечі.
— З цієї теореми випливає, що логарифмічна функція диференційована в кожній точці в області визначення...
Я не бачу, чи функція справді диференційована в кожній точці. Я бачу перед собою Раду, чую її голос, відчуваю в долоні її руку — теплу, ніжну, лагідну.
Не знаю, де й узялась у мене така сміливість, але вчора я — мов головою в ополонку — взявся провести Радиславу додому. Точніше, на квартиру, до Карменних.
Ми брьохали вузькою, темною вуличкою, порослою обабіч кущами дерези і кленчуками, пильно вдивлялись під ноги, щоб не послизнутися в калюжу.
— Якби знала, що тут стільки багнюки... — Рада схопилася рукою за лату, зупинилася, щоб перепочити. — Якби я. про це знала — ніколи б не поїхала у ваше село на роботу. Казали: "І автобус туди ходить". Ходити ходить, а в селі що робиться!
— Як це так — не поїхала б? Вас же направляють. — "Багнюку" пропускаю мимо вух: що тут скажеш, коли правда — як не має чоловік добрих чобіт — хоч пропадай на наших дорогах.
— Направляти направляють, але й направлення могла взяти таке, що у місті лишилася б.
— Як це?
— Моя тітка працює у міській лікарні. Хотіла до себе взяти.
— І що ж? — устигаю лиш спитати, а самого понесло в глибоку колію. Стрибнув через неї, за кленчука вхопився, щоб не впасти.
— Подружку мою направляли у ваше село. — Рада перечікує, поки я виберусь на твердіше. — А я не хотіла відпускати її саму. Три роки разом вчилися, в одній кімнаті жили.
— Де ж тепер та подружка?
— Подружка... Вона вже заміжня, відпрацювала два місяці й поїхала додому — в декретну відпустку.
Далі йдемо мовчки. Не знаю, про що Радислава думає, а я про неї.
— Та нічого, і тут живуть люди,— несподівано бадьоро озивається вона. — Думаю, що і я не пропаду.
Знову змовчую. Не тому, що не маю що сказати. Навпаки, мені не раз доводилось чути всяке про наше захолустя. Якась мамина доця чкурнула б од нас — і сліду б не залишилося. Та ще коли тітка у міській лікарні. А от Радислава...
— Максимчук! Я кому кажу! Максимчук!
Зриваюся з парти, очманіло витріщаюсь на Варвару Дмитрівну.
— Ти слухаєш, що я пояснюю, чи думаєш про Химині кури?
— Слухаю, чом би не слухати,— запевняю.
Варвара Дмитрівна поправляє свою невигадливу зачіску, але висмикнутого пасемця не дістає — воно так і звисає віхтиком. Зате на щоці залишається слід від пальця — біла крейдяна цяточка. Я одвертаюся, щоб заховати усмішку.
— Ти глянь, йому зауваження, а він ще й сміється,— спалахує гнівом Варвара Дмитрівна. — Сідай! І вся увага на дошку! — Вона знову береться за крейду: — Похідна функції логарифма ікса в точці ікс нульовий дорівнює...
...Я провів Раду аж до хвіртки.
— Спасибі, що провів,— сказала вона. — До побачення.
І подала руку. Я дивився на Радиславу, на її руку, і не міг ворухнутися. Чи мені не подавали руки ніколи? Подавали. Але тільки хлопці, чоловіки. Дівчата ж верещать, рвуться не знати куди і від кого, хоч ніхто їх не тримає. А тут...