Карпо струсював дитину, перевертав, хукав – нічого. Далі скочив у сінці, приніс кухоль води, збризнув, що воно здригнулося, клипнуло очима й зайшлося не плачем, а тихим пронизуватим стогоном. Той стогін, той облудний погляд оченят вразив Карпа ще глибше, ніж Івасева смерть, до самого дна пройняв душу.
Мати убивалася над мертвим сином, а батько тулив до грудей чужу дитину, втихомирював, як умів, аби повернути до життя.
Небавом сусіда зазирнула у вікно і зараз же вбігла в хату, почала розважати.
Згодом зібралися родичі, почали поратись, наряжати Івася на смерть.
Мотря мов учаділа, ходила, робила що їй загадували, але до дитини й не наверталася. Дитя плакало, їсти просило – але в матері од горя й покорму не стало в грудях, та вже чиясь молодиця погодувала.
Тихо стало в хаті. Тільки Настя постогнувала, хрипіла Вівдя у колисці, та цвіркун за піччю ляскотів. Мотря, Явдоха – її мати, кума – Ганна, та баба-бранка сиділи мов кам’яні, – душі доглядали. Воскова свічечка блимала перед богами, мисочка з водою (щоб душі ополоснутись) стояла біля Івасика, що лежав на лаві у білій сорочечці, з розстібнутою пазухою, кругом заквітчаний сухими васильками, м’ятою і повняками.
Вернувся і Карпо, що досі помагав дядькові Павлові тесати домовину. У хаті неначе проясніло трохи. Карпо зараз спитав за Вівдю. Мотря тільки плечима здвигнула і перевела очі знов на Івася. Витяг Карпо з скриньки псалтиря й узявся читати (воно б такому малому вмерцеві й не треба, та його охота була). Голосно і виразно вимовляв Карпо величні слова, – а баби хитали головами, хоч не розуміли й десятого слова. Одна Мотря і не вслухалася в таємно величні слова: думки порвалися і шматочки їх крутилися їй у голові, як отам за вікном метелиця.
І плине-плине читання. І крутяться-крутяться сніжинки за вікном…
– Земля бо єси і в землю отідеші.
– Так-так – земля! – і в землю одійдеш – правда істинно! сказано святе письмо! Ой, Боже ж наш! – зітхаючи озвалась баба-бранка.
Мотрю мов струснуло: вона враз кинулась і заголосила.
– Годі, молодице! Так Бог приказав! Що вдієш проти Його святої волі?
Вівдя в колисці заскиглила. Баба узяла її, піднесла до Мотрі.
– На пригорни: твоя ж кров і це!..
– А дайте мені спокій з цим байстрям – бодай воно луснуло! І нащо я його на світ породила! І нащо сама я на світі держусь! Нема ж мого Івасика, нема мого місяця ясного, мого сонечка красного…
– Годі бо! Мертвому гріб, а живому – хліб! – вмовляла баба, але ніщо не помагало: як одцуралася, так і одцуралася мати дитини.
Третього дня одбули тільки похорон (щоб не починати нового року похороном). Уже ж і наплакалася, накричалася Мотря: де вже яких примовок, якого голосіння не вчули од неї – де в неї тільки й бралося! Старі баби та й то здивувалися, аж сваритись почали, що за малим не гаразд так тужити, як неначе за батьком-матір’ю. Але Мотря була як не при собі. Поховали Івасика. Вернулася Мотря з цвинтаря – і мов заціпило: сльозини з очей, ні пари з вуст і третього дня і дев’ятини – ні чичирк. Знов знаючі баби ремствували, що либонь і Мотрю Карпо перевів на бо-зна який лад. Запеклася, та й годі.
А тут обидві дівчинки слабі. Потроху Настя почала й оклигувати, а Вівдя все скніє тай скніє. То Насті Мотря живим духом дише, а до малої ніяк: не можу, каже, хоч вбий, не можу! Так і забрав Карпо Вівдю на свої руки і так стало забрав, що аж сусіди усі здивувалися.
– І чого-б то йому так упадати за дитиною! же ж не своє, жирове! Як-би Бог приняв, то було-б краще! – міркували баби.
Не втерпіли, колись і Карпові самому закинули таке питання.
Подививсь, подививсь на їх Карпо, спершу було повернувся іти, а потім знов пильно-пильно глянув, та каже: у церкві буваєте? чували таке: "хто прийме дитя во ім’я моє, той мене приймає"? А ще таке: "сих бо єсть царствіє Божіє"? То-то бо й є! – Замовк і пішов з дитиною до хати.
Бабам заціпило, але не зовсім. У їхніх неспокійних головах раніш крутилася думка: як-то Карпо не поповчив жінки за нажировану дитину, а тепер: як таки, щоб серце привернулося до цієї дитини дужче, ніж до своїх? Незабаром причепилась ще й третя: чи не штундар часом він? Не дурно ж усе длубається у книжках, та на очі зараз євангелію тиче?
Доказом, хоча й невиразним, було те, що якось Карпо не по-людськи поводиться: до коршми ніколи не піде, до суду теж не пішов за свідка, хоча й мусив за те штрафу 5 карб. оддати, звичаїв якось не дуже держиться, все своїм розумом живе, навіть лайки, якої усякий хрещений вживає, ніхто од його не чував. А хто б що ні почав розказувати – він, гляди, потроху і зведе па святе письмо, і то не тільки в неділю або свято, а й у будень і на всякому місці. Чи не штундар часом потаємний!
Потроху діти очуняли. Здоровісенька Настя росла – наливалась, як те яблучко, а слабовита Вівдя хиріла, скніла, а все не хтіла вмирати.
Не раз і сусіди, і Мотря нарікали: і коли вже тебе бог оберне чи туди, чи сюди!
– Не руш! – спиняв Карпо: – Вівдя моя! – не нарікай: може нас тільки через неї бог і на світі держить?
На такий доказ Мотря не мала що й казати, але Вівді не любила.
Настала весна, за нею й літо. Ожила Мотря на свіжому повітрі під гарячим сонцем, невпинною працею переборола свою нудьгу. Знов і щоки налилися, як калина, руки набралися тієї ж моторної сили, очі сипали іскрами, а голос, дзвінкий та переливчастий, ляскотів на все подвір’я, лунав у вербах на леваді і далеко одбивався у лісі.
– Король-баба! – казали за неї парубки і чоловіки, та тільки слинки ковтали: Мотря була гостра на язик і на руку важка, а навіть в самих її бровах густих, що зрослися до купи, сиділо щось таке, що хоч і не підступайся! Перед одним Карпом ті брови розходилися, і ясний, без краю ясний та глибокий погляд світився з-під тих брів.
Карпо любив свою красуню жінку, пишався нею й жалував; що ярмарку привозив їй гостинця, – то хустку, то очіпка, то хвартуха.
– Добро тій Мотрі, їй-бо! – завидували сусідки: – гладка, як корова стала! А він їй годить, як болячці. Ще й дитину сам бавить!
– Ой сміхота! іду я, сестроньки, учора поз пліт, а він, голубоньки,, сидить та бавить оту безногу: ляльку з онучі звертів, – котка співає!