Чудний

Страница 7 из 9

Днипрова Чайка

– А воно?

– А воно – чуєте – горнеться; до його, тулиться, белькоче!

– Що то дитина! хто приголубить, той і ненька.

– Еге, чуєте! А Мотря ані гадочки! Накинула чоловікові байстрюка, відсахнулася від нього, наче то не її провина, та й похожає собі мов та королівна!

– Та цитьте! радіє, що другої дитини сподівається! за цю, мовляв, не вибиватимуть очі.

– Таківська, щоб далася! Сама усякому живцем видере з лоба: я, мовляв, тепер мужня жона! – Судили, судили сусідки, а як запрохали їх Карпо та Мотря на хрестини, то не вагаючись пішли. Та такі люб’язні та приємні. Нанесли Мотрі й курей, і яєць, і пшона, і сами так, і нижуть очима, так і снують на вуха, примічають усе, ідо й як ідеться у чудній "штундарскій" хаті.

І не дурно.

Ще на родинах Карпо здивував і навіть образив бабів: він таки-так і не вийшов з хати, зоставсь при жінці, то колишучи Вівдю, то звертаючись до Мотрі. Йому тяжко було слухати її стогін, бачити її муки, але він не відходив і потішав її, чим можна: то води подасть напитись, то за руки подержить; то збризне водою, як вона зомліє. Тяжке таки родиво було. Нарешті знайшовся хлопець головатий, синій, півмертвий, – всилу вже баби одживили його нахукуючи та напліскуючи бідне голеньке тіло.

Баби страшенно метушились: готували купіль, шукали сокири, щоб на їй пупа різати, вуздечки шукали. А тим часом знесиляна породіля зомліла й захолола. Карпо глянув – і не своїм голосом крикнув на бабів, щоб кинули оті нікчемні забобони та рятували слабу. Це вже було цілком неґречно, і баба-бранка зовсім було росприндилась. Але робити нічого: з Карпом не жарти, і вона сяк-так опорядила слабу жінку.

Карпо сів коло неї, байдужий вже до того, що там виробляли баби, зібравшися коло ночов, як вони з усякими примовками купали, повивали дитя, вгадували, на кого воно схоже, згадували, що саме сталося, яко воно знайшлось! Чи півень кукурікнув, чи з полиці горщик упав, чи собака завив за вікном. Одна вчула одне, друга – друге, третя не чула нічого. Всі три сперечалися, а Карпо сміявсь, аж за боки брався.

– От повигадували баби! Чи то ж справді закон?..

– Та тобі б усе закон та святе письмо! Преподобився! – сердито одгризалися баби.

– От був чоловік, як чоловік; з москалів прийшов – півтора людського: усе не так, усе йому смішно та чудно!

Як охрестили хлопця, знов не без чуда: принесли його батькові, він узяв, навіть поцілував, а далі й забув і знов тягав на руках безногу Вівдю. Гості пили, їли, Карпо балакав, припрошував, частував, як слід. А коли вже баба подавала квітки і пішло пиття вже в складчину, коли повезли бабу на колешні та почали усякі випивки, як бува на похристинах, – смирний Карпо чогось обурився.

– Чи то так уже варто всі оці забобони сповняти? Чи то комусь потрібно, корисно? Хіба Юдкові самому?

Мотря вмовляла, благала чоловіка, щоб не ображав людей, бо то ж так поводиться, то звичай такий.

– А коли поводиться і тобі до вподоби, то ти сама і панькайся з ними, а мені противно навіть дивитись на їхні п’яні пики! Не хочу я отого паскудства в своїй хаті бачити!

Карпо загорнув безногу у свиту і подавсь аж другий куток до свого дядька. Але і в дядька його не ухвалено: де ж таки! оказія хаті, люди, а він таке, неначе од неслави!

Що це він сам проти всіх, усі звичаї зломити хоче?

Але Карпо своєї провадив і вернувся додому тільки тоді, коли миру вже не видно було коло його хати.

Мотря швидко очуняла й тішилась своїм головатим Миколкою і сама вона наче росла й міцнішала день при дні. О, вона тепер вже не спускала очей перед Карповими, не замовкала, коли він починав розбирати кожне з’явище й до всього прикладати слова з св. письма.

– Ну, то що? – обзивалася вона: – то писання, а то ми… де вже нам з праведними огірки їсти, хоч би розсолу дали! Один бог без гріха, а ми люди грішні! Добре отим ченцям та попам з святим письмом носитись, а в нас гаразд нема йому де й місця прибрати: корпаємось у землі, у гноїщі, потом улиті, пилом прикриті. Хіба милосердний не бачить і так нас усіх! Наша доля мужицька, вже звісно яка; одно – роби, та ще так роби, щоб і самому з дітками добре було, і люди щоб не судили. Та й що ти собі у голові покладаєш? Ти ж один, а проти тебе усе село! Чи ти ж дужчий, чи розумніший од усіх, отак мудруючи? Гляди-но, Карпе: не осуружуй людей, з ними-бо в сусідстві вік жити доведеться?

Так відмовляла Мотря на Карпови занадто праведні речі.

Але не такою оберталася вона до селян, як часом дратували її, натякаючи на штундаря. О, тоді й вона згадувала клаптики з св. письма, і вона вміла ними повертати так само зручно, як і всіма одвічними селянськими примовками – і балакучим бабам заціплювало.

– Та вже й ти розумна! Недурно й Карпиха!

– Та Карпиха ж! – одгризалася Мотря: – не криюся з тим! А чим вам Карпо в горлянці застряв? Тим, що письменний? Отже усяке скаже, що правда, бо тяжко письменний – чи до читання, чи до писання, чи до рахунку. А вигадки оті ваші дурні!

– Та то він вміє! – єхидно протягнула якась.

– Або що? або він робити не вміє? Чи на полі, чи вдома, чи з сокирою? – Адже кого кличуть сусіди, кому заробляти дають?

– Та розумний же, розумний; як турбівські штундарі! Ті то ж тяжко письменні, і неп’ющі, і працьовиті – ге-ге!

– Ну й іроди! A хіба ж мій до церкви не ходе? не говіє? Дітей не хрестить? – кричала вже Мотря. Та онде ввійдіть до хати та гляньте по образах – дивіться, бодай вам повилазило!

Але якось Мотря так уміла з людьми лаятись, що й до Карпа не доводила. Вона, неначе старша сестра, берегла його од їхніх нападів. А особливе стишувалась Мотря перед тим коханням та пестощами, якими Карпо наділяв її безногу Вівдю.

– Господи, який він! – зітхала вона собі, хоча і в хаті верх був її і скрізь чувся її дужий владний голос.

Роки пливли. Підросла Настя, почала вирівнюватись на гарну дівчину, підріс і Миколка і жваво бігав, ляскаючи батогом; у хаті лазило й пищало ще зо двое, а Вівдя так і лишилася "малою Вівдею", безногою калікою. Воно, казати, і ноги у неї були, та тільки вона не орудувала ними, вони були ніби наростки, ото як часами картопля у льоху попускає. Та й з себе була щупла, тоненька, як билиночка, а гарна-прегарна і до всього велика здільниця: чи помережати, чи пошити, чи намалювати, пряха з неї на все село була, а вже писанок ніхто таких було не намалює.