У панському дворі було неблагополучно! Маленький, 5 років, паничик Вітюньо обліг на смертній постелі. Увесь дім був обважнений смутком, наймички ходили навшпинячки, балакали пошепки, навіть дохтора, який приїздив по двічі на день, коляска не довозила до ґанку, а випускала на містку, і він ішов через квітник пішки. Пані Леговська, молода ще удова по славному інженерові, звелася на воскову свічку. Вітя був її єдиною дитиною, єдиним зв’язком, що лучив її з коханим незабутнім небіжчиком.
А що зв’язок той був дуже тонкий та вутлий, тому причина була те, ще знайшлося дитя саме після переляку, коли інженера, який пішов оглядати роботи на питлі, що він його будував, вбито каменем, як завалилася одна стіна. Пані тоді мало не вмерла, а сьомачок Вітя, що лежав зо два місяці мовчки у теплих подушках, хоч і озвався саме у той день, коли йому впадало вродитись, але то був не дитячий крик, а швидше мишача пискнява. Але матері було й того задосить, особливо, коли з малого зморхлого личка стали усе ясніше виглядати сині-пресині очі, зовсім як у небіжчика Леговського.
Усю силу, усю любов, усю душу свою без рахунку клала молода мати на це мізерне сотворіння. Наймичкам було і дивно і смішно навіть, коли пані, щаслива, що дитина приходить до зросту, вимагала, щоб і другі бачили в їй ту красу, яку бачили її очі.
– Чисте тобі мавпеня! Одміна якась! У нас ще бога молили б, аби швидше вмерло, бо то справжня каліка росте, – шепотіли наймички. Але пані думала інакше.
Довго дитя не говорило, ще довше не ходило, дохторі звеліли його везти за границю, на солоні та на теплі води. Не вагалася пані: доручила управляющему весь маєток і поїхала з дорогою дитиною по всіх світах. Де вже її не бувало, чого вже дитині не дороблено, але все те на ніщо придалося, і слабенька дитина росла собі мізерна та біла, як ті картопляні пагінці, що поростуть напровесні у льоху. Нарешті стала й ходити своїми гнучкими кривими ніжками, але тимчасом на спинці їй вирізався горбок.
Щодалі горб ставав вищий, ручки й ніжки усе тонші, а гарна голівка синіми очима набиралася такого розуму, що й 10-річному його б не зносити.
На маленьке диво збігалися усі дивитись, тільки дивилися з жахом або й з огидою, і всі казали, що воно не жилець на світі, що з таких дітей нічого не виходе. Одна мати не бачила цього, і їй каліка-горбач був кращий над усіх красенів на світі; й вона не жалувала нічого, аби його виростити. П’ять років уже вона возилася, аж поки один богобоящий дохтор прираяв їй не втрачатися і не мордувати дитини, а їхати в свою країну, де хоч спокійніше буде і їй, і слабому.
Ледве прийшла звістка, – у дворі все заворушилося: окривджені управляющим сподівалися дідички, як божої роси, його підручні потерпали за ті крадіжки, які попускав він їм і за які щоб бува не довідалась пані, а сам управляющий поспіхом переписував конторські книги набіло, та, знаючи добре, чия кішка сало з’їла, заздалегідь збирався тікати. На маєткові було більше довгу, як галуззя у саду, а в другій губернії тимчасом виріс другий маєток, тільки не на ймення Леговської, а пана Ястшембського.
Остання телеграма, одбита у дорозі, долинула до двору і у всіх мов струни натягла.
Приїхала пані. Уся двірня радо вітала її, бо ще чимало було й тих, що зазнали її дівчинкою, ще більш прийшло з села, бо, хоча й гримав на їх управляющий, вони почували, що ввірвалась тепер йому вудка, і не боялися.
Пані ласкаво віталася з усіма, але невідступно держалася коло няньки-чужинки, що несла Вітю.
І треба тільки було йому стиха заквилити, вона покинула всіх і поспішила до його.
– Господи! Навіки каліка! – жаліли баби.
– А яке личком гарненьке! А яке вбрання на йому дороге! – милувалися дівчата.
– Ні, мабуть, шкода, хлопці, добитись якого пуття! – метикували поміж собою чоловіки, розходючись з двору. – Ця пані поза своїм горбачем нічого не бачить.
Пройшло кілька день. Малому, якого не мордували ніякими ліками, трохи покращало, і він охоче гуляв по саду, і, здавалось, немов весняне повітря додавало йому здоров’я, а матері спокою. Нишком та скоком-боком таки доступилися дехто з людців та закинули панії про всякі економічні справи. І, як не було захоплене її серце Вітею, все ж вона здригнулася, заболіло серце за понівеченою материзною, яку хапкі чужі руки та вовче сумління довели до занепаду.
Мусила удова сама до всього узятись: порозшукувала, перечитала рахункові та хліборобські книжки та записки, згадала, як батько її привчав заздалегідь до влади на своєму грунті, загадала подати з контори усі книги та папери і заходилася вивіряти. День при дні працювала вона, додаючи до чистеньких біленьких книг управляющего ті звістки, які потай їй доносили люди, і щодалі – глибше поринала у безодню шахрайства та безсумлінності, яке велося тут без неї.
Окривджені люди попідіймали голови.
Управляющий шукав будь-якої притичини, аби вивести дідичку з її рівноваги, призвести до сварки, чи що, аби не дати їй звести справжнього рахунку, та щоб вона, а не він почувала себе ні в сих ні в тих.
А тимчасом Вітюньо, покинений майже цілком на руки чужинки-няньки, як здоровенький, гуляв цілий день та радів і ясному сонечку, і квітам, і всій принадній українській весні. Чи то нянька не вміла його охоронити, чи слабовите тіло не знесло всієї тієї п’янкої розкоші, чи, може, саме надійшов строк і скінчився одміряний йому долею вік, – став занепадати Вітя, хиріти, а далі й зовсім обліг. Серце краялось матері, а все треба було зводити рахунки, бо управляющий лукаво-смиренно просив розказів по господарству і майже нічого не робив, здаючись на неї.
До маленького ліжечка з серпанковим наметом присунула вона маленьке бюрко і, серцем пильнуючи кожен оддих, кожен рух слабого, рахувала і рахувала, думаючи, шо заплющені очка сплять. А вони не спали й крізь повіки, здається, бачили свою маму, а бліденькі вуста, що звикли здержувати усякий стогін, – тепер теж не виявляли образи й скарги, що ось мама його забула… не любить… противними книжками та щотами грається, а його забуває…
Однієї ночі дуже погіршало малому. Світом пані послала по управляющого, а як він не схотів іти, сама побігла й приспішала його, щоб швидше поїхав та безпремінно привіз дохтора, де б він не був.