Впала ніч на село. Поснули Гапа з своїм недолугим.
Погасло світло у всіх хатах, тільки у панському будинку й досі світилося: то пані, одпустивши прикажчика, ключницю та покоївок, сиділа над розгорненим зшитком, де заносила, мов у приходно-розходній книзі, свої заміри: які сповнилися, які ні, які випадки прилучилися. Згадала й ранішню подію, то й загадалася: як то легко було залічити Гапине горе, чому-то не можна свого так? Згадалося й те, яку велику послугу зробила їй баба Векла, що чи сквитається вона коли з нею! Бо не те, що одродила її, людиною зробила, але надалі додала їй змогу сквитуватися з тими, кому так здавна й так багато була винна і вона, й її мати, і всі давніші дідичі, що покинули їй у спадщину цей великий довг.
Еге, чи сквиталася вона хоч почасти? Чи сквитається хоча коли за весь свій вік?
Херсон, 25 квітня 1899 р.