– Ой корівонько моя, Веселочко! До яких же ти мене веселощів довела, до якого ти мене нешастя призвела! Та я ж на те й не сподівалася, та я того й не боялася, я ще вчора навтішалася на тебе, як ти вибриком додому йшла, Веселочко моя! Ой чиї ж паскудні очі тебе наврочили? Чия ж це пекельна душа позаздрила на мій скарб єдиний? Що ж ти, моя корівонько, наробила? Нащо моїх діток посиротила?
Та що мені тепер у світі божому робити? Чим мені ту дрібну дітвору закропити? Ой-ой-ой! Божечку мій! Та за які ж гріхи ти мене так тяжко караєш?
Та скарай мене, боже, мене грішну, паскудну, а не цю бідну дітвору неповинну! Ой дітоньки мої!
Діти, вчувши цеє, заревли ще дужче.
Молодиці аж плечима знизували:
– Ото тяжко голосить!
– Та й прикладно тужить, сердешна!
– Дивно, не затужиш: вона ж їх на світі держала!
– Бач, за дитиною так не голосила…
– Оце ще! То ж зайве пискля, а то корова! Диви-но!
– Та розважте її! – смикнула їх пані Леговська.
– Ходім, Гапо, до хати! – несміливо торкнула її молодиця.
– Ой, не піду, Хівре, не піду! Ой що ж би я там була робила? Ой дітоньки мої, нещасливії мої… – І знов билася у землю. Далі схопилася, мов несамовита, й кинулася штовхати корову попід боки.
– Гей, гей, Манько! Гей, Веселко! Не дури мене, не памороч, я ж тобі й зіллячка нарвала, я ж тобі й помийок добрих, ситеньких налляла, – уставай, покрепись! Лежиш, ледащо! Ой, що ж це ти робиш?!
Вона ухопила корову за роги й пильно вдивлялася в мутні очі, де вже лазили мухи.
– Ой ні, матіночко моя! Ой ні, голубонько! Не дуриш ти мене й не жартуєш! Опряглася ти й одубіла! Лучче б я на твоє місце лягла, а ти на моє встала! Ти б мою дітвору догодувала! Ти б мого добра доглядала – верзла вже щось непритомно Гапа.
Леговській і жаль було і прикро, щоб отак за худобиною вбиватися, а ще прикріше, що вчора за дитиною Гапа ні сльозини не впустила та й сьогодні й словечком не згадала. Вона зближилася й взяла її за плече:
– Та годі тобі, Гапо! І гріх і сміх з тобою! Де б ото лад у дворі дати, а вона! Бозна-що верзеш: ну, де б то корова добра твого доглядала та тебе заміняла? Корова діло наживне, аби сама здорова була та дітки.
– Ой ні, панієчко моя! Ой ні. Як же мені не вбиватись, коли, як вона у двір мій вступила, то неначе на світ мене одродила: є чим душу закропити, є чим дітвору заспокоїти, свято вшанувати, що й на ярмарок понести: чи то масла горня, чи сиру грудку, – все ж на сіль, на гас, на крамненьке вистачало. А тепер де я в світі божому того візьму з моїм Хведором недолугим?
– Стидайся! Така кремезна молодиця, а так на дух падаєш. Он я тебе бачила, як ти учора Петруньку поминала: зовсім була молодець! А сьогодні, на тобі! – силувалась пані підбадьорити Гапу.
– Ой панієчко! То ж не що, а корова!
– Ото ж бо й є! Чого ж так журитися?..
– Пані, то дитина, – правила Гапа своє, – онде їх у мене семірка, та й усі живі, а хто зна, може, я їх ще з десятеро налуплю, де ж мені в світі божому їх вигодувати, як то бог не прибере! Хай би малими, як ось Петруньку вчора, все б легше було. А то корова! Я ж на неї заробляла, не з’їла, не спила, од рота шматок одривала, діждалася скарбу свого, спокою, і тепер одразу таке нещастя! Ой бідна ж моя голівонько, нещаслива! – Гапа вирвалася од Леговської і кумелем покотилася на корову.
– Тьху, дурна! – розсердилася пані. – Ну, то слухай же, коли хоч: зайдімо до мене, я тобі на нову корову дам, та тільки не страмись хоч перед дітьми над отим падлом!
І вона швидкою ходою подалась з двору.
– Пані! – не своїм голосом скрикнула Гапа. Молодиці з дивом, близьким до перестраху, розступилися перед Леговською, а вона вже перескочила через пліт і бігцем тікала по лісовій стежці.
Увечері баби на вулиці сиділи попід плотами та на весь язик цокотіли про новину: як Гапину корову на обіді наврочено (натякали навіть хто), як вона опряглася, як прикладно тужила Гапа, що пані аж у лісі почула, і як задарма – присяй богу, задарма – дарує Гапі корову.
– Щастя Гапі! Десь-то пані її зна та любить?
– І не кажіть, сестрички! Ті пани якісь дурні: от тобі заробляного по місяцю не платять, а то за дурничку вивале таку суму, що й…
– Еге, добре їй: не жалує грошей, бо не сама ж заробляла…
– Та що! Чуєте, сестриці: як ото Ястшембський вкрав тії гроші та втік, тут біжать сповіщають її якнайшвидше, а вона їдним правом: байдуже! Знать того не хочу!
– А то, бачте, через те, що саме панича Вітьку сховали. Он бач, це їй боліло, бо їй дорого тая дитина досталася, а за гроші, що людям не плачено, то й не болить!
– Та вже в цих панів таке серце тверде: он як ховала Вітьку, то хоч би тобі сплакнула або до народу озвалася: горда-прегорда, зачинилася сама у покоях і не вийшла, як люди дякували за обід.
– І не кажіть! – просунулась у купу дівчина, що служила у дворі. – Оно як паничик Вітюньо вмер, то пані так журилася, що не дай боже ніякому хрещеному: тужить, тужить та без словечка, без сльозиночки, а далі зомліє, так і бехне додолу! Вичуняє, та й знову, та й знову!
– Ні, тітко, не кажіть, і їм тяжко, а тільки вони по-нашому не вміють: ні тобі висловитись, а ні тобі викричатись, стидаються, чи бог їх святий знає! Ото тільки як баба Векла щось поробила, тоді тільки і сльоза пішла.
– О, то баба знаюча! Не то по мужиках, а й до панів приступна й помічна!
– Ну, от бачите, що дорого досталося, за тим і серце болить, як оце й пані той Вітька, а як нашій Гапі дитину привести все їдно, що крючок горілки випити, та ще так їх часто-густо у хаті! Тим не дуже ними й дорожиться!
– Сказано: дороге, та миле – дешеве, та гниле!
Зовсім посутеніло. У Гапиному дворищі тихо заскрипіли ворота: то Хведір звалив на воза обідрану Веселку та вивозив її, аби де закопати. Собаки вили на свіжу шкуру, розіп’яту на кілках, воли чмихали й шкребли ратицями землю, та й конячина трусилася, скоса поглядала на небачену ще хуру.
Гапа, уклавши дітей, помила миски та ложки й тепер молилась на ніч. До звичайних молитов вона сьогодні приточила ще нову, просту, але щиру: "Пошли, боже, здоров’я та душі спасения пані Олександрі! Втіш її, господи, як вона мене втішила, та прости мене, боже, що я за неї просторікувала, дурною-безгамузною взивала!"