– То могли б послати кучера або прикажчика – чого ж мене турбувати, я ж теж не машина.
– Мені дитина помирає, розумієте? – крикнула пані.
– А мені що? Руки під неї підкласти? Я ж не бог і не дохтор…
Розпачлива, зденервована мати, не помічаючи, що управляющий користається хвилиною, аби призвести до сварки, забула про все на світі, і, як усяка мати слабої дитини, наговорила йому дечого багато й зайвого.
– А! Як так, то слізно дзєнькуємо! А я вам більше не слуга! Мій гонор того не допускає! – Він круто повернувсь і вийшов, радий, що розв’язка сама наближається.
Через кілька годин у дохтора він довідавсь, що Віті зосталося жити 2 – 3 дні й хутко став убиратися в дорогу.
– Не пускайте його, пані! Ось послухайте, не пускайте, поки не здасть усього! – раяли вірні люди.
Але не до того було: мале бюрко було одсунене, раз Вітя забажав, щоб мама була уся його, дрібні клаптики усяких записочок та розписочок розлетілися, й їх нищечком підобрала з сміття підослана управляющим наймичка.
Бідне дитя мучилося, муками напувало матір, ще гіршими через те, що так слізно благало вирятувати його, так охоче хапалося за всякі ліки, які тільки не вигадував дохтор. Але все було даремне: і пекучі бажання матері, і ліки, й щоденні молебні та щира милостина: Вітя по трьох днях умер.
– Пропала ж справа! – балакав старий прикажчик, що сподівався-таки довести пані до повної свідомості та устежити утікаючого шахрая.
Гарної днини у дворі замаяла уся церковна процесія, діти з усього кутка, пристроєні у святковому вбранню, несли маленьку грезетову труночку, засипану конваліями, у сад, де під сумним ялівцем була викопана могилка.
І сховали малого дідича, одправили по йому гарний обід, а тимчасом управляющий, невпримітку всім, виїхав, а в конторі лишив тільки ключі та записку, куди потрачені останні гроші, що були в касі, а доправди він їх забрав із собою.
Довели про це панії, але вона, як сиділа, мов кам’яна, біля порожнього ліжечка, так і з місця не ворухнулась.
Що було робити? З чого почати?
І день минув, і два, а пані ні пари з вуст, тільки, мов підстрелена чайка, кидалася з покою в покій…
А люди чекали розказу, збиралися на роботу і робили як-небудь, бо не знали, до чого воно йдеться і чи видадуть же їм їхні зароблені гроші. Нарешті старий прикажчик, що узяв на який час до своїх рук господарство, нагримав на наймичок, щоб чогось надумались або прираяли, як розважити пані, довести до пам’яті. Загалом усі запрохали бабу Веклу, всесвітню бабу-бранку: вже як та не одробить, то вже хто його зна, що й поможе.
І мудра баба з’явилася у дворі, хоча й пані настрого звеліла нікого не допускати й не подавати звістки нікому з сусідів.
Певна в собі, велична стара жінка вступила в покої, знайшла пані і, не глядячи на її змагання, як малу дитину пригорнула до себе, перехрестила й почала розважати. Вона не втішала її, ні, не згадувала Віті, не жалобила, а тільки гостро та владно почала вирікати, що людина, маючи під собою таку силу людей, таке велике господарство, не має права кидати все та замикатись з своїм горем саме тоді, коли чекають на неї усі робочі, скривджені, ошукані, коли саме час дослідити та покарати кривдників.
Потроху-помалу пані доходила до притомності: зразу тільки слухала, дивилась, далі почала розпитувати, а там невпримітку й сама заговорила. Днів два ворожила коло неї знаюча баба, а двораки тільки моргали одне на одного: мовляв – ця вже зна своє діло. І ось однієї ночі коли прокинулась пані од сна, де їй приснивсь Вітя, вона враз заголосила, заплакала слізьми та так же гірко та вразливо, що й баба, й наймички позбігалися й до світанку панькались коло неї: де вже тії сльози бралися, як з ними не вилилася сама її душа!
Але баба знала, що то на добре. І дарма, що бідна жінка вигукувала, що їй ніщо вже не мило, нічого не потрібно, що нехай би Ястшембський вкрав і весь маєток, він її не обікраде більш, ніж її обікрала доля, узявши Вітю, – баба усе вислухувала, давала їй виговоритись до знесилля.
Наймички ж, що підслухували під дверима, розносили сумні звістки по* дворі, що ніби пані ума тронулася, бо, звісно, де ж таки: і дитина вмерла (то вже божа воля), і обікрадено та ще й як: на цілі тисячі.
Ну, а все, як там не було, а потроху-помалу узялася пані до справ, запросила до себе декого з сусід, аби довести до діла рахунки, подала на суд, аби вернути з Ястшембського хоч частку суми, яку вже присвятила на больницю та на школу в пам’ять Віті.
Згодом дещо пішло й до ладу, але пані усе ходила в жалобі, й з лиця їй ніколи не спливав смуток, неначе вона сама боялася, щоб його не змити хоч усмішкою.
Тільки бабі Веклі вона ще здалеку усміхалася поглядом, бо "та мене знов людиною зробила". Жалувала пані, що нічого не хотіла од неї взяти баба в нагороду: така вже в неї вдача була, як не схоче, то хоч убий її. І пані почувала себе незаплатною довжницею. А тимчасом, гуляючи по лісі, зближалася вона до села, де досі не дуже-то вчащала, та мов ненароком довідувалась, як кому живеться, і думкою невпинно працювала над життям своїм, панським, та їхнім, – людським.
Одного гарного ранку, тихо йдучи стежкою, зблизилась вона до крайньої хати і вчула: хтось тужить та так же ж голосить, що й не дай боже! Вона впізнала Гапину хату. Учора, йдучи повз неї, бачила вона похорон, а потім і обід, де моторна молодиця поралася жваво, майже весело, поштуючи гостей і ні краплі сліз або слабодухості, – ще вона тоді здивувалася, аж завидки її взяли на цю кремезну, міцну духом молодицю.
А тепер – он бач! Ні, видко, не витримало материне серце!
Не шматок же м’яса дитина – душі шматок!
І Леговська легкою ходою добралася до плоту, перелізла його, обережно перейшла по картоплищу й наближалася вже до хати, коли розібрала, що лемент іде не звідти. Обійшла хату кругом і коло повітки побачила таку картину: під повіткою лежала здута, мов гора, руда корова, на неї кумелем падала, вилася, в землю билася розчіпчена, розхристана Гапа; дві-три сусіди й собі вигукували, божкали, спліскували у долоні. Семерко дітей усякої масті, але однаково обдертих і без шапок хлипали та заводили на всі голоси, навіть малий пузан-хлопчик верещав бог зна од чого, чи з переляку, чи за кумпанію.