— Вам більше нікого боятися!
Звірі тут-таки проголосили його своїм царем і склали присягу на вірність. Лев пообіцяв вернутися і очолити лісову громаду, як тільки Дороті благополучно відбуде до Канзасу.
КРАЙ КОВТАЧІВ
Вийшовши з того темного лісу, наші мандрівники опинилися перед крутою горою, схили якої були всіяні уламками скель.
— Перешкода нелегка, але ми й не такі долали! — бадьоро сказав Страшило. Та тільки-но вони добулися до найближчої скелі, з-за неї хтось гримнув:
— Ану, назад!
— Хто ви такі? — спитав Страшило. З-за скелі вигулькнула голова:
— Ми — хазяї цієї гори і сторонніх на неї не пускаємо.
— Але нам конче треба перейти через вашу гору, — сказав Страшило. — Ми прямуємо до Краю ковтачів.
— Нічого не вийде! — почулося у відповідь, і з-за скелі вийшов предивний чоловік: оцупкуватий, дебелий, з великою, приплюснутою зверху головою на товстій шиї, що мала безліч складок. Рук у нього не було. Побачивши це, Страшило вирішив, що така безпорадна істота не зможе стати їм на заваді, а тому сказав:
— Даруйте, але нам доведеться порушити вашу заборону, — і сміливо рушив уперед.
І тут, дарма що відстань між ними була чималенька, хазяїн гори вдарив його головою! Шия його блискавично видовжилася, і пласким черепом він так садонув Страшила в бік, що той перекидьки покотився схилом. А безрукий нападник знов увібрав голову в плечі — шия зібралася в складки — і, зареготавши, вигукнув:
— Як бачиш, із нами жарти кепські!
Сотні горлянок підхопили його регіт, і Дороті побачила, що за кожним виступом скелі стоять безрукі головошльопи.
Лева цей регіт страшенно розлютив. Палаючи бажанням помститися за Страшила, він оглушливо заревів і помчав схилом на гору.
Але і йому вихопилась назустріч голова, і Лев покотився вниз, наче збитий гарматним ядром.
Дороті кинулася допомагати СтрашиловСа Лев, звівшись на ноги, підійшов до них і з досадою сказав:
— З головошльопами битися безглуздо. їх неможливо перемогти.
— Що ж нам робити? — спитала дівчинка.
— Викликайте крилатих мавп, — порадив Бляшаний Лісоруб. — Адже ви можете загадати їм ще одне бажання.
Дороті так і зробила — наділа золотий шолом і промовила заклинання. Мавпи не примусили довго чекати себе — за хвилину вся зграя стояла перед дівчинкою.
— Слухаємо і коримося, — низько вклонившись, промовив мавпячий Король.
— Перенесіть нас через цю гору в Край ковтачів, — звеліла Дороті.
— Буде зроблено! — відповів Король. Крилаті мавпи вмить підхопили на руки чотирьох мандрівників та песика Тото і здійнялися в повітря. Коли вони пролітали над горою, головошльопи люто горлали, лаялися й вистрілювали в них своїми плескатими головами, але до крилатих мавп дістатися не могли.
Мавпи перенесли Дороті та її друзів через гору й приземлилися з ними в прекрасній Країні ковтачів.
— Ви викликали нас востаннє й більше не маєте влади над нами, — сказав дівчинці мавпячий Король. — А тому — прощавайте, і нехай вам щастить.
— Прощавайте, щиро вам дякую, — відповіла Дороті.
Мавпи злетіли під хмари і зникли за обрієм.
Ковтачам, видно, жилося добре в їхній країні: на просторих ланах, обіцяючи щедрий врожай, дозрівали жито і пшениця, полями бігли широкі бруковані шляхи, міцні мости з'єднували береги дзвінких прозорих річок. Будинки, мости й паркани-*-цій країні були пофарбовані в яскравий червоний колір (ковтачі, видно, полюбляли цей колір так само, як жувачі — блакитний, а моргуни — жовтий). І вдягалися ковтачі — народ здоровий, веселий і добродушний — в одяг червоного кольору, який приємно контрастував із зеленню трави й золотом ланів.
Підійшовши до першої господи, Дороті постукала в двері. Господиня — дружина фермера — запросила мандрівників до хати й нагодувала ситним обідом: самих тільки пирогів з різною начинкою по три, а до чаю — коржі чотирьох гатунків. Песикові Тото, який чаю не пив, дісталася мисочка молока.
— Чи далеко звідси до замку Глінди? — спитала в господині Дороті.
— Та не дуже, — відповіла жінка. — Ідіть отим шляхом на південь, він виведе вас до замку.
Подякувавши добрій господині, вони помандрували далі, й незабаром з-за обрію перед ними виріс прекрасний замок. Браму його охороняли три юні дівчини в червоних мундирах із золотими аксельбантами. Коли Дороті наблизилася, одна з них спитала:
— Що привело вас у Край Півдня?
— Бажання зустрітися з Доброю Відьмою, вашою правителькою, — відповіла Дороті.
— Скажіть, як вас звуть, і я спитаю у Глінди, чи погодиться вона прийняти вас.
Мандрівники назвали їй свої імена, дівчина-вартова увійшла до замку й за кілька хвилин повернулася.
— Глінда чекає на вас, — сказала вона.
ГЛІНДА ВИКОНУЄ БАЖАННЯ ДОРОТІ
Спочатку друзів завели до кімнати, де Дороті вмилась і причесалася, Лев витрусив із гриви порох, Страшило поплескав себе по боках і по череві, щоб стати стрункішим, а Бляшаний Лісоруб надраївся до блиску і змастив собі суглоби.
Коли всі причепурилися, дівчина в червоному мундирі завела їх до великої зали, посеред якої на рубіновому троні сиділа Добра Відьма Глінда.
Правителька Краю Півдня була на диво вродлива і з виду зовсім молода. її руде волосся шовковистими хвилями спадало на плечі, блакитні очі дивилися привітно й приязно. — Яке бажання привело тебе сюди, дитино? — спитала вона в Дороті.
Дівчинка розповіла Відьмі всі своіьпригоди: як смерч заніс її до Країни Оз, як вона знайшла там друзів і які випробування випали їй на долю.
— Понад усе на світі, — сказала вона на закінчення, — я хочу вернутися додому, бо тітонька Ем давно вже, мабуть, думає, що мене спіткало щось страшне. Гляди, вона ще візьметься шити чорну сукню, щоб носити по мені жалобу, а як хліб уродив нині не краще, ніж минулого року, то від цих витрат дядечко Генрі збанкрутує.
Глінда нахилилась і поцілувала милу, добру дівчинку, яка так стурбовано дивилася їй в очі.
— Заспокойся, люба, — сказала вона. — Я допоможу тобі вернутися додому. Але пообіцяй, що за це ти віддаси мені золотий шолом.
— Ну, звісно, віддам! — вигукнула Дороті. — Мені він однаково вже ні до чого, а ви зможете загадати крилатим мавпам три бажання.
— Я ті бажання вже навіть приготувала, — всміхнулася Глінда.