Дороті простягла їй золотий шолом. Узявши його, Добра Відьма звернулася до Страшила:
— Скажіть, що ви робитимете, доли Дороті вернеться додому?
— Піду назад до Смарагдового Міста, — відповів він. — Оз призначив мене тамтешнім правителем, і жителі міста вже встигли полюбити мене. Одне тільки мене тривожить — як перейти гору головошльопів.
— Я накажу крилатим мавпам перенести вас до брами Смарагдового Міста — це буде мода першим бажанням, — сказала Глінда. — Не можна ж позбавити людей такого чудового правителя.
— А я й справді чудовий? — спитав Страшило.
— Ви просто єдиний такий у світі! — відповіла Глінда.
Повернувшись до Бляшаного Лісоруба, вона спитала:
— А що робитимете ви, коли Дороті відбуде до Канзасу?
Лісоруб сперся на сокиру, подумав трохи й відповів:
— Я полюбився моргунам, і після того, як Лиха Відьма розтала, вони запросили мене керувати їхньою країною. Моргуни мені теж дуже сподобалися. Я б радо вернувся у Край Заходу і став їхнім правителем.
— Я звелю крилатим мавпам віднести вас до Краю моргунів — це буде мій другий наказ, — сказала Глінда. — Я певна, що ви станете блискучим правителем, надто як вас гарненько відполірують.
Потім Добра Відьма звернулася до великого пишногривого Лева:
— Ну, а ви? Що робитимете ви після того, як розпрощаєтеся з Дороті?
— За горою головошльопів, — відповів він, — стоїть прадавній густий ліс. Звірі, що там живуть, обрали мене своїм царем. Найбільшим щастям для мене було б вернутися до того лісу.
— Третім наказом я звелю крилатим мавпам віднести вас до вашого лісу, — сказала Глінда. — Вичерпавши на тому чарівну силу золотого шолома, я віддам його Королеві крилатих мавп, щоб він і його зграя більше ніколи ні від кого не залежали й жили вільно й щасливо.
Страшило, Бляшаний Лісоруб і Лев від усього серця подякували Глінді за її доброту, а Дороті вигукнула:
— Тепер я бачу, що ваша великодушність не поступається перед вашою красою! Але як же все-таки мені вернутися до Канзасу?
— Твої срібні черевички перенесуть тебе через пустелю, — відповіла Глінда. — Якби ти знала, якою чарівною силою вони наділені, то могла б негайно ж, найпершого ж дня повернутися до своєї тітоньки Ем!
— Але тоді я не мав би свого чудесного мозку! — вигукнув Страшило. — Й довіку стовбичив би посеред кукурудзяного поля!
— А мені не дісталося б моє прекрасне серце, — сказав Бляшаний Лісоруб. — І я, поки світу й сонця, іржавів би в лісовій гущавині!
— А я б і помер боягузом, — похитав головою Лев, — і ніхто в лісі не сказав би про мене жодного доброго слова.
— Все це так, — погодилася Дороті, — і я дуже рада, друзі, що стала вам у пригоді. Але тепер, коли кожен із вас домігся того, що ваші найзаповітніші мрії здійснилися, та ще й одержав ціле королівство на додачу, мені вже, мабуть, час вертатися додому.
— Ці срібні черевички здатні робити всілякі чудеса, — пояснила Добра Відьма. — Але найдивовижніша їхня сила в тому, що вони можуть за три кроки перенести свого власника до будь-якого місця в світі, при чому кожен крок триватиме не довше, ніж ти кліпнеш оком. Треба тільки тричі клацнути підборами й сказати черевичкам, куди хочеш потрапити.
— Ясно, куди — до Канзасу, куди ж іще! — радісно вигукнула Дороті.
Вона обняла Лева за шию, поцілувала його й ніжно погладила пишну гриву. Потім поцілувала Бляшаного Лісоруба, який заплакав, забувши про небезпеку, що загрожує його суглобам, і пригорнула до себе м'якого, набитого соломою Страшила — його вона не поцілувала тільки тому, що боялася розмазати фарбу на обличчі… Тепер уже і в самої Дороті текли сльози з очей, бо вона знала, що розстається із справжніми, вірними друзями.
Добра Глінда зійшла з рубінового трону, щоб поцілувати її на прощання, і дівчинка подякувала їй за ласку й доброту.
Потім Дороті взяла на руки Тото, востаннє гукнула всім: "Прощавайте!" — клацнула тричі підборами срібних черевичків і урочисто наказала:
— Несіть мене додому, до тітоньки Ем!
Ту ж мить таємнича сила підхопила її, крутнула в повітрі й понесла так швидко, щб не розрізнити було, де земля, де небо — тільки засвистів у вухах вітер.
І ось уже срібні черевички зробили свої три кроки, і від раптової зупинки Дороті з розгону котиться по траві.
Отямившись нарешті й сівши, дівчинка роздивилася довкола й охнула.
Бо сиділа вона посеред неозорої канзаської прерії, перед новим будиночком, що його дядечко Генрі збудував собі після того, як смерч закинув невідомо куди його стару хатину.
Дядечко Генрі саме доїв корову. Побачивши його, Тото вмить вигулькнув у Дороті з рук і, радісно гавкаючи, помчав до повітки.
Дороті підвелася й тільки тепер помітила, що стоїть боса. Поки вона летіла, вітер зірвав з її ніг срібні черевички, й вони назавжди загубилися десь у пустелі.
ЗНОВУ ВДОМА
Вийшовши з хати полити капусту, тітонька Ем очам своїм не повірила. До неї бігла Дороті!
— Дороті, дитинко моя люба! — вигукнула стара, підхопивши дівчинку на руки і вкриваючи її личко поцілунками. — Де ти була?
— Я була в Країні Оз, — поважно відповіла Дороті. — І Тото був зі мною. І знаєш, що я тобі скажу, тітусю Ем? Я така рада, що я знову, нарешті, вдома!