— Хіба вас не можуть склеїти? — спитала Дороті.
— Можуть. Але коли мене склеять, тріщинки однаково залишаться і я не буду вже такою гарненькою.
— І то правда, — погодилася Дороті.
— У нас тут є пан Блазень, один із наших клоунів, — повела далі порцелянова принцеса. — Він весь час намагається стояти на голові. Блазень розбивався сто разів, і сто разів його склеювали, і тепер вигляд у нього просто жахливий. Та ось він власною персоною. Гляньте на нього, і вам усе стане ясно.
До них наближався маленький клоун. Його яскравий червоно-жовто-зелений одяг і справді весь був помережаний тріщинками — це означало, що його склеювали хтозна-скільки разів.
Клоун заховав руки в кишені, надув щоки, зухвало підморгнув їм і промовив:
Ех, пані люба,
Це просто грубо —
Уздрівши блазня,
Шкірити зуби!
Ех, пані люба,
Ви шкірите зуби,
Ви кривите губи,
Скажіть-но, пані,
Чи на снідання
Ви не глитнули, бува, коцюбу?
— Замовкніть, пане Блазню! — обурилась принцеса. — Хіба ви не бачите — це іноземці, до них треба виявляти повагу.
— Увага, увага, виявляю повагу! — вигукнув клоун і став на голову.
— Не ображайтеся на нього, — сказала принцеса дівчинці. — Йому разом із головою склеїли й розум, через те він і меле казна-що.
— А я й не ображаюся, — відповіла Дороті, а потім додала: — Ви така гарненька — очей не відведеш. Дозвольте мені забрати вас із собою в Канзас! Я поставила б вас на полицю і весь час милувалася б вами.
— Для мене це було б страшним нещастям, — відповіла порцелянова принцеса. — Розумієте, тут, у своїй країні, ми втішаємося життям, ходимо, розмовляємо, робимо, що нам заманеться. Та як тільки нас забирають звідси, ми стаємо звичайнісінькими нерухомими статуетками, неживими прикрасами. Звісно, ми й призначені для того, щоб прикрашати собою полиці, столики й підвіконня, але нам куди приємніше жити своїм життям, у своїй країні.
— Ну, коли так, то лишайтеся й живіть щасливо, — сказала Дороті. — Бажаю вам усього найкращого.
— І я вам бажаю всього найкращого, — відповіла порцелянова принцеса.
Далі наші мандрівники йшли вже дуже обережно. Забачивши їх, порцелянові люди й тваринки кидалися врозтіч — видно, боялися попасти їм під ноги. А втім, ця дивна країна була невелика — за годину мандрівники перейшли її і зупинилися перед другим білим муром.
Цей мур був нижчий від першого, і вони перелізли через нього, стаючи на спину Левові й підтягуючись угору на руках. А потім Лев відштовхнувся усіма чотирма лапами і стрибнув на мур. При цьому він, однак, кінчиком хвоста зачепив якусь порцелянову споруду, яка впала й розбилася.
— Шкода, що так вийшло, — сказала Дороті, — але, зрештою, ми винні тільки в тому, що розбилася одна споруда і в однієї корови відламалася нога. Коли зважити на те, яке тут усе тендітне й ламке, ми могли б накоїти куди більшого лиха!
— Атож, атож, — погодився Страшило. — Знаєте, я дуже радий, що мене зроблено із соломи, а не з ламкої порцеляни. Виходить, в опудала все ж таки не найгірша в світі доля!
ЛЕВ СТАЄ ЦАРЕМ ЗВІРІВ
За порцеляновим муром лежала непривітна місцевість, на кожному кроці тут траплялося болото чи трясовина. Мандрівники весь час загрузали й ледве брели. А коли болото лишилося позаду, вони опинилися у густих чагарях, крізь які теж дуже важко було пробиратися. За чагарями починався ліс, таких високих прадавніх дерев, як у ньому, друзі ще ніколи не бачили.
— Який прекрасний ліс! — вигукнув Лев, замилувано озираючись довкола. — Ось де справжній рай!
— Як на мене, він надто похмурий, — озвався Страшило.
— Зовсім ні, — відповів Лев. — Я б тут залюбки оселився на все життя. Дивіться, яке м'якеньке листячко стелиться у вас під ногами, який ніжний зелений мох звисає із старих стовбурів. Ні, дикому звірові про кращу домівку годі й мріяти.
— А тут, певно, й справді водяться дикі звірі, — сказала Дороті.
— Та, мабуть-таки, водяться, — погодився Лев. — Тільки я їх чомусь не бачу.
В тому лісі й захопила мандрівників ніч. Дороті, Тото й Лев полягали спати, а Лісоруб із Страшилом, як завжди, стали на чати.
Вранці вони пішли далі, і тут до них почав долинати якийсь приглушений гомін — неначе десь удалині ревли сотні звірів. Нікого з мандрівників цей гомін, однак, не злякав — тільки Тото занепокоєно поскавулів.
Та гомін наростав, і за деякий час добре втоптана стежка вивела їх на велику лісову галявину, де зібралася сила-силенна всіляких звірів. Там були тигри, слони, ведмеді, вовки, лисиці — одне слово, вся живність, що згадується в підручниках зоології, і тут уже Дороті, ясна річ, стало страшно. Лев, однак, заспокоїв її, пояснивши, що звірі зійшлися на свою велику раду і, судячи з того, як вони виють і гарчать, ідеться на цій раді про якесь велике лихо.
В цю мить кілька звірів помітили його, і зразу ж, ніби за помахом чарівної палички, на галявині запала тиша. Найбільший з-поміж тигрів наблизився до Лева, вклонився йому і промовив:
— Вітаємо тебе, о царю звірів! Ти несеш нам визволення від страшного ворога, і завдяки тобі в лісі знову запанують мир і злагода!
— Яке лихо спіткало вас? — спокійно запитав Лев.
— У наш ліс забрів лютий убивця, жахливе чудовисько, схоже на величезного павука. Тілом він завбільшки як слон, лапи в нього такі довгі, як найдовші ліани, і тих лап у нього аж вісім. Чудовисько повзає по лісу і, забачивши живу істоту, хапає її й пожирає, мов павук муху. Нема нам тепер у лісі життя, кожному загрожує смерть, і ми саме зібралися, щоб обговорити, як нам бути далі, коли оце нагодилися ви.
Лев на мить замислився, а тоді спитав:
— Чи є у вашому лісі інші леви?
— Були, але чудовисько всіх їх знищило. А втім, жоден із них не був такий дужий і сміливий, як ви.
— Якщо я знищу вашого ворога, чи складете ви мені присягу на вірність, чи оберете мене царем лісу?
— Оберемо! — відповів тигр.
І всі звірі в один голос підхопили:
— Оберемо! Оберемо!
— Де він, цей павучище? — спитав Лев.
— Онде, в тій діброві, — показав лапою тигр.
— Повартуйте коло моїх друзів, — сказав Лев, — а я піду покажу йому, де раки зимують.
Попрощавшись із своїми товаришами, він статечно рушив на бій з ворогом.
Павучище спав між дубами. Побачивши його, Лев аж носом закрутив: надто вже бридке було це чудовисько: лаписька справді завбільшки як ліани, все тіло вкрите густою чорною шерстю, з пащі стирчать страхітливі ікла. Проте голова його сиділа на тонюсінькій шиї — не товстішій, мабуть, за осину талію. Лев зрозумів: шия — найвразливіше місце у ворога, і, вирішивши скористатися з того, що павучисько спить, щосили відштовхнувся від землі, стрибнув йому на спину й одним ударом дужої озброєної гострими пазурами лапи стяв йому голову. Упевнившись, що потвора сконала, Лев повернувся до галявини й гордо оголосив лісовим звірам: