Страшило не забився, але від здивування очі в нього стали зовсім круглі.
— Я бачу інший прохід, — гукнув Лев, — ходімо іще сюди.
— Тільки першим пустіть мене, — сказав Страшило. — Нехай ці дерева краще кидаються мною, а не вами — мені ж не боляче.
Друге дерево обійшлося з ним так само нечемно — схопило за барки й відкинуло назад.
— Що ж нам робити, як іти далі? — забідкалася Дороті.
— Видно, ці войовничі дерева нікому не дають проходу, — зауважив Лев.
— Нічого, я їм зараз покажу, — сказав Лісоруб і з сокирою в руці попрямував до першого дерева. Коли велика гілка нахилилася, щоб схопити його, Лісоруб швидко розмахнувся й перерубав її. Дерево затремтіло, неначе від болю, а Бляшаний Лісоруб без перешкоди пройшов під ним.
— За мною! — гукнув він своїм товаришам. — Мерщій!
Дороті, Лев і Страшило успішно пробігли слідом за Лісорубом, але Тото не пощастило: маленька гілка впіймала його і здушила так, що бідолаха аж завищав. Та Лісоруб блискавично відтяв ту гілку й визволив песика.
Інші дерева вже не намагалися перепинити їм дорогу: видно, чинити опір уміли тільки ті з них, що стояли скраю, на узліссі.
Але по той бік лісу на мандрівників чекала нова перешкода: там стояв мур, злагоджений, очевидно, із порцеляни — білий, гладенький, блискучий і такий високий, що подолати його годі було думати.
— А тепер що робитимем? — жалібно спитала Дороті.
— А тепер я змайструю драбину, — відповів Бляшаний Лісоруб. — Бо треба ж якось через цю перепону перелізти.
КРАЇНА ЛАМКОЇ ПОРЦЕЛЯНИ
Поки Лісоруб майстрував драбину, Дороті, втомлена довгою дорогою, спочивала. Поряд із нею, скрутившись калачиком, спали Лев і Тото.
Що ж до Страшила, то він, спостерігаючи, як працює Лісоруб, уголос розмірковував:
— Не розумію: навіщо цей мур тут стоїть, хто його поставив і з чого він зроблений. Як же це так? Мозок маю, а не розумію.
— Та дайте ви спокій своєму мозкові, — сказав нарешті Лісоруб. — От переліземо через мур, і зразу стане ясно, хто й навіщо його спорудив!
За якийсь час драбина — хоч і незграбна, але міцна — була готова. Страшило розбудив Дороті, Лева й Тото і першим невміло поліз угору, а Дороті підтримувала його знизу, щоб не впав. Виткнувши голову над муром, Страшило вигукнув:
-Ой!
— Лізьте, лізьте, — нетерпляче підштовхнула його Дороті.
Коли Страшило нарешті сів на мурі, Дороті, діставшись верхнього щабля, визирнула й собі і теж здивовано вигукнула:
-Ой!
А потім Тото, якого вона підняла й посадила поряд зі Страшилом, зайшовся гавкотом, але Дороті цитькнула на песика, і той замовк.
Слідом за ними на мур видряпався Лев, а вже після всіх — Бляшаний Лісоруб. І кожен, визирнувши з-за муру, вигукував:
-Ой!
Умостившись, нарешті, рядком на мурі, вони задивилися на чудесний краєвид, що їм відкрився.
Перед мандрівниками лежала країна, пласка, як таріль, і точнісінько як таріль гладенька й сліпучо-біла. Тут і там на порцеляновій поверхні стояли, сяючи найяскравішими барвами, порцелянові будиночки, здебільшого зовсім малі, — найвищі з-поміж них ледве сягали Дороті до пояса. До будиночків тулилися гарненькі повітки та інші прибудови. На подвір'ях за порцеляновими парканами стояли маленькі корови, вівці, коні, свині, кури — геть усі порцелянові.
Але найдивовижнішими в цій незвичайній країні були люди: молочниці й пастушки в барвистих корсетках і широких, поцяткованих золотом спідницях; принцеси в пишних шатах золотого, срібного й пурпурового кольорів; пастухи в штанцях до колін — штанці в рожеву, жовту й синю смужку, а на ногах черевички із золотими пряжками; принци в діамантових коронах, єдвабних камзолах та горностаєвих мантіях і кумедні червонощокі блазні в пелеринках та високих ковпаках. Найголовніше ж те, що і маленькі жителі цієї маленької країни, і їхні костюми були порцелянові.
Ніхто з них спочатку не звертав уваги на мандрівників, тільки маленький собачка бузкового кольору, у якого голова була більша за тулуб, підбіг до муру, погавкав на них тоненьким голосочком і втік.
— А як же ми спустимося? — спитала Дороті.
Драбина виявилася такою важкою, що вони не подужали витягти її нагору. Але Страшило знайшов вихід: він плюхнувся з муру вниз, а його друзі одне по одному позіскакували на нього, щоб не пошкодити ноги на твердій долівці. Ясна річ, стрибали вони так, щоб не впасти йому на голову, повну шпильок та голок. Потім друзі підняли Страшила, що під їхньою вагою зовсім був розплющився, підбили солому, й він знову зробився кругленький і опецькуватий.
— Що ж, дорога в нас одна — на південь, — сказала Дороті. — Ходімо навпростець.
І вони рушили країною порцелянових людей.
Біля першого будиночка порцелянова молочниця доїла порцелянову корову. Побачивши їх, корова раптом хвицьнула ногою, перекинула ослінчик, і молочниця та її відро зі страшним брязкотом упали на порцелянову долівку.
Дороті жахнулася, побачивши, що в корови відламалася нога, відро розбилося на друзки, а в бідолашної молочниці пощербився лікоть.
— Ну от! — сердито вигукнула гарненька молочниця. — Дивіться, що ви накоїли! В моєї корови відлетіла нога, й мені доведеться знову вести її до ремонтної майстерні й чекати, поки її склеять і поки клей висохне! Хто вам дав право з'являтися сюди й лякати мою корову?
— Пробачте, — сказала Дороті. — Я дуже шкодую, що так сталося.
Але розгнівана молочниця навіть не відповіла їй — сердито підібрала відламану ногу й пішла геть, ведучи за собою корову. Бідна тварина шкутильгала на трьох ногах, а молочниця, притискаючи до себе пощерблений лікоть, кидала на незграбних чужинців сердиті погляди.
Дороті цей нещасний випадок дуже засмутив, а добросердий Лісоруб сказав:
— Будьмо, друзі, обережніші, бо накоїмо в цьому дивовижному краю непоправного лиха.
Трохи далі Дороті побачила юну принцесу в пишних шатах. Помітивши незнайомців, принцеса спершу зупинилася, а тоді кинулась навтіки.
Дороті, якій хотілося ближче роздивитись на порцелянову красуню, побігла за нею, але та закричала:
— Не женіться за мною! Не женіться за мною! Голос у неї був такий переляканий, що Дороті зупинилась і здалеку гукнула:
— А чому ви так боїтеся?
— Тому що коли я біжу, то можу впасти й розбитися, — відповіла принцеса, також зупиняючись на безпечній відстані.