Не знаю, чи тобі, чи собі роблю кривду, але знаю се, що кривда третьої людини найбільше докучає мені. Зрештою, стільки вже разів я тобі, дорогий, про се говорила і не знаю, чи ти сам того не запримітив, що я дуже мучуся та завдаю собі рани і для того постановила зрезигнувати з того, що має для мене велику вартість, але менше з тим. Не можу, не можу вже довше і тому благаю тебе: не протестуй проти того, що вже постановлене і чого я ніколи, ах, ніколи не зміню. Коли тебе кривджу, то знай про се, що й я дуже терплю, але за се, що філістерська моя душа, що не можу позбутися того, на що зложилося може ціле поколінє. Видко, що мої почування для тебе не такі, аби могла я на всьо не зважати, але такі марні єства, як я, ні на що, ні на що не можуть здобутися!! Терплю нині внаслідок моєї постанови, що відступаю від яснійших хвиль в моїм життю, і не маєш поняття, як дуже мені жаль, що наші зносини не могли остати такі, про які я мріла ціле своє житє.
Чому се мусило настати? Для чого, питаю себе щоднини і щогодини, — всьо безповоротно пропало!
Нічого мені більше не всміхається, а все ж жити буду, а може, й хочу!?!
Боліло би мене лише, якби ти мав мене зле розуміти. Хочу і вимагаю, аби ти увірив в щирість моїх слів і в щирість причин мого поступовання. Ніколи не забуду, бо чи ж можу забути про се, що для мене мало таку вартість? Хочу, аби ти остав для мене той давній, і для того, що знаю, як в будучині могли би між нами наші зносини виглядати, утікаю від тебе назавсігди! З вакацій верну, але ніколи до тебе, і ще раз прошу, не роби нічого, що могло би змінити мою постанову.
Але не горди мною, бо я не витерпіла би сего, а маю враженє, що відчула би се зараз, а мені й так дуже, дуже зле.
Посилаю тобі твої книжки, признаюся, що болить мене та розлука, але не може бути інакше. Ніколи вже, ніколи не зійдемося навіть на звичайну балачку. Чому — не питай, так я постановила, так також дивно уложилися мої відносини, що мушу зречися твого товариства і наших проходів. Але не старайся допитувати мене, бо знаєш добре, що не потрафлю сповідатися зі всього. Належу до скритих вдач, але тим самим і дуже нещасливих.
Прохаю тебе ще раз, не старайся видіти зі мною, махни рукою і скажи собі: не стоїть сього! Смутно, смутно мені!
Не думай про мене, але лише тоді, як будеш так дуже смутний, що зможеш моє терпінє правдиво відчути.
Дякую тобі, дорогий, за всьо, що для мене зробив, а того немало було. Ясні хвилі довго тривати не можуть, і для того мусіло так статися!
Бувай щасливий, прощаю тебе так сердечно, як сердечна була моя приязнь!
Твоя Альва"
9/8. 911.
Останні слова: "моя приязнь" були на дуже витертім місці, де вона перед тим написала що інше.
На самім кінці додала пізнійше дрібним, кривим почерком:
"Вірю, що тобі залежить на моїм спокою!"
— Добре, — сказав Криса і сховав лист в кишеню.
XXII
Схилив голову в руки, перед ним стануло студене ясне джерело в тіні гіллястого дуба. Крізь верхів'я синіє глибінь неба. Криса ходить по ранній росі, вдивлений в свою душу, і се його молитва.
Відложив перо на сталеву тацку і вчув стук ланцета. Дух вернув з-поза світів, Криса видів перед собою секційний стіл.
"Все і всюди нас двох: поет і природник".
Збирав спокійно всі ціхи Альви, аби відкрити її тайну.
"Ми провели з собою три літа й ніколи не могли назватися по імені. Вона подає все ліву руку, стискає пальці до половини долоні, вимовляє горлом букву "р", буває все розсіяна, укриває боязливість, її очі як нерес, вона боїться того, чого скрито бажає, і прочуває, що коли переступила би поріг дівоцтва, то за ним чекає її неминуча смерть. Та се лиш звичайний, істеричний страх старшої дівчини. На неї належало би впасти і на силу вивести в яснійший світ. Тим прив'язав би її відтак до себе, мав би людину при собі, як кристаль". Криса з жалем пускав її від себе. Женщина — се глина, віск. В руках справного митця можна виліпити з неї що хто забажає. Криса знав се, але людина, сотворена під його впливом і силою, не представляла би для нього вартості. Він любив житє вольне, незалежне від себе, не хотів на нікого впливати і не признавав приватної власності.
Впало йому на думку, що Альва останніми часами кілька разів згадувала за Шляйхера. Зачалося се від критики, але згодом вона оправдувала його і підзначувала, що він "резервовий офіцер". Мав би той військовий степень так затьмити їй голову?.. Се було би цікаве... Але тут щось більше криється. Перед ним був показний матеріал, але він не міг впорядкувати його і дійти до джерела тайни, не міг в природничому аналізі знайти ключа правди. Видно, що переочив якісь важні прояви як звичайну дрібницю і через те не міг тепер відтворити синтези, ні відкрити характеру чи типу тої дівчини так, щоби вона станула перед ним жива, продивлена до глибини.
Вийшов з хати.
Лишив за собою передмістя, окружив парк і опинився на горі. Сів на лавці, перед ним рисувалася з-поза дерев сіть вулиць в долині і зелені береги на краю овида, з міста доходив невпинний, глухий гуркіт возів і трамваїв. Криса опер рам'я на поруччю лавки і заслухався неподвижно. В парку панувала тишина.
Перед Крисою був свіжо заскороджений моруг, острий запах порохна скоботав в носі.
Потакував легко головою.
"Запах порохна в Альвинім тілі. Вона сама сказала раз: "Я порохно". Але сим вона ще нічого не виявила. Взагалі, скрита, вриває слова, думки, путається, попадає в нестям..."
Перед Крисою стануло живцем її обличє з тих хвилин, коли вона надходила й їх погляди уперве здалека стрічалися, її вираз бував тоді все розсіяний, в очах пробивався страх, краска лиця мінилася з блідої в рожеву, потім в зеленкувату і в синю. Альва була тоді все збентежена, стискала нервозно його пальці, набирала духу, опановувала всею силою неспокій.
Се впливало також на него, він зачинав все розмову звичайним, смішним питанням, вона відповідала потім пустими фразами, але ніколи сама вперед не зачинала слова. Доперва він своїм впливом виводив її з плутанини, і потім вона ставала спокійніша, але держалася з хоробливо тверезим страхом все лиш в тих рамах, які він зачеркав перед нею і вводив в них поволі. Прийшов тепер до пересвідчення, що вона властиво нічогісінько йому не виявила, не повірила, ніколи нічого не сказала. Звичайно розводився він над всякими річами, а вона лише слухала. Коли знов він мовчав, мовчала і вона, але її мовчанка тоді непокоїла його, лютила, обиджала. Відси приплив йому раз вибрик застрілити її і перевести над нею секцію, аби лиш викрити тайну. Та се було тоді, коли він ломив голову над її фізичною загадкою. Потім Альва помітила, що він студіює її, і стала ще більше скриватися, врешті, вписала останній лист. Криса добув його з кишені. В листах була вона також розсіяна, місцями пробивав чужий тон. Криса догадався, що се з поради сестри, але тепер звернув він увагу на зовнішній бік листа. Стрічки були схвильовані, як натоптані вужі.