І
Перед Даріяном отвиралася вулиця зал. Довжезний ряд різьблених фрагментів стояв перед ним, як звалище святині. Був се матеріал до вівтаря, що мав станути в новім храмі.
Артист сидів похилений під тягарем власного духу. Той тягар ніколи й ніде не покидав його.
В робітню ввійшла дівчина. Темні очі, ясне волосся.
— Не пізнаєш мене? Діточі літа... Ти вчив мене... В ріднім краю... Тепер їду до мого любка, але по дорозі вчула за Тебе і повернула.
Подала вінець житніх колосів, перетиканий дубовим листям, польним маком, дикими цвітами, між ними тернові шпильки.
— У Тебе гарна будова,— замітив артист. Личко дівчини роз'яснилося.
— Я люблю своє тіло. Ти артист, то пркажуся Тобі. Скинула білі сап'янці, доторкнулася нараменної камеї —
довга хвиляста сукня і рожевий шовковий хітон зісунулися з неї, як дві хмарки подувом леготу. Заки Даріян стямився, станула перед ним дівчина — як лілея в хвилі розцвіту. її стан нагадував лагідні обриси йонських ваз з прозорого хальке-дону — груди — пара білих голубів, що збираються до лету. Між ними прогалинка, як човник. Тим човником плили цілунки на гарячих хвилях крові до серця.
Поклала руки на голові і поверталася в ритмі легкого танку, її ніжки плили, як білі хвилі серед святого гаю.
Відкинула буйне волосся, підоймила личко і протягала пальцями розплетені коси вгору. Рамена творили старинну арфу зі слонової кості, волосся — золоті струни. Бедра звужувалися вгору, спливали лагідними лініями до ніг і творили дві арфи на собі. Збоку рисувалися також лінії грецької арфи.
"Пробудження мармуру",— думав артист.— Дійсно, прегарна у Тебе будова.
Совала пальцями по нозі.
— Люблю отсю лінію свого бедра. Диви, як вона спливає до коліна. Але ноги не люблю; трохи загруба. Я малою бігала боса. Тямиш?
Убралася і сіла коло нього.
— Заспівати Тобі пісню? Схилив лице в долоні.
— Заспівай пісню.
Сивий сумерк стелився по простороні зал, дівчина снувала піснею спомини, врешті повела обжинкову 1 і викликала перед Даріяном серпневу місячну ніч, коли жінки і дівчата вертають з поля і ладкають у два хори з таємним прочуттям, а їх голос добувається з тьми невідомого, дрожить неописаним чаром над селом і лунає по стернистих розлогах і берегах гаю.
Ой, місяцю ро-го-женьку!
Ой, місяцю ро-го-жень-ку,
світи нам до-ро-женьку! Ой, щоби ми не зблу-ди-ли! Ой, щоби ми не зблу-дили, віночок не згубили!
Пісня затихла, він сидів мовчки, понурий.
-Стямився, як ніч наставала. Повів дівчину до лежанки під другою стіною, а сам вернувся і ляг на своє місце. Вона не могла заснути і перекидала слова до нього. Врешті встала і прийшла до нього. Обгорнув її, а сам сів коло стіни.
— Оповідай казку,— прохала Ілона.
Був у далекім світі. Думки мигали навхрест, як шаблі в двобою. Зачав оповідати без зв'язі і водив в повітрі рукою за словом. Його голос добувався в низькій скалі і гомонів серед тишини.
— Був чоловік, що мав чотири таланти, а не мав щастя. Умів управляти ріллю, знав ткацтво, ковальство і будівництво.
Посилають боги щастя до рільника, а була се зима. Приходить щастя до того чоловіка і питається: "Чи тут сидить рільник?" — "Ні, тут коваль".
Пішло щастя до такого, що ціле літо спав на вигоні, а тепер молотив полову, і пристало до нього.
Посилають боги навесні щастя до коваля. Приходить воно до нашого чоловіка і питає: "Чи тут коваль?" — "Ні, тут не коваль, лише рільник".
Пішло щастя до цигана, що цілу зиму спав, а тепер протер очі і псував плуги...
— Гарна ідея,— замітила дівчина.— Оповідай ще що, оповідай про себе.
Був змучений. Голос падав на робітню, як кусні мармуру з-під молота.
По довгій мовчанці спитав:
— Чому не спиш, Ілоно?
— Душа болить... Похилив голову до неї.
— Пригорни мене трохи.
— Не можна...
— Вибачай — найбільші лицарі мають слабі хвилі...
Ілона прижмурила очі, дивилася в яснояву спомину і шептала:
— Ніколи не забуду того таємного образу: на досвітках станула я на високій скелі, передо мною безконечна, грізна прогалина, сонце сходило в неї, лілейні хмарки розпливалися, листочки дрожали на деревах, як молоде тіло, упоєне шалом любові...
II
Глянув рано по робітні, Ілони не було. Зібрався і вийшов в гори.
Спинався понад шпилями і пропастями, покалічив руки, ноги і йшов вгору. Опинився на верхах. Вірли, його сусіди, далекий табір скель — його лабіринт. Над головою синя пропасть, під ногами хмари. Раз білі, як отара овець, то темні, як розбурхане море. Громи ведуть розговір по хмарах, аж голос на краях світа зашибається.
Даріян іде на край верхів, обіймає скелю за шию і дивиться в далекий світ в долині.
Вернув пізно в робітню. Сидів в тишині і сутіні між камінними постатями і вів з ними розмову.
Встав, узяв молот і долото і зачав різьбити з навіженим розмахом. Духи оживали з каменя. Серед тіней видів краще, ніж в білий день серед юрби.
Несамовита сила опанувала його, він відступився, глянув на мармурні постаті.
— Воскресаєте з каменя, мої кохані, рухаєтеся, живете! В вас моя розкіш, захват, забуття!..
III
Парк шумів осінніми шатами. Хмари линули через місяць, з дерев падали на стежку розбишацькі тіні, снувалися й крали мертві рожі місяця.
Даріян та Ілона блукали алеями. Горнулася до нього, дрожала і стискала його пальці. Мала дар в стисканні руки, виповідала пальцями ворушення, на які не було слів. Він висував руку, бо таємні вирази проймали його дрожею упоєн-ня і грозою божевілля.
Станули на краю гори.
В долоні місто миготіло, як потвора, роєм очей, вулицею тремтіла низка світел, як жемчуг царівни, начгорі палав цвинтар, огород душ, жевром світляків, як зільник огненних цвітів або сажава розтопленого золота.
Даріян глянув на Ілону. її голова на тлі світел виглядала як серед звізд.
— Не молюся до мертвих богів, лиш до Тебе живої! Дивилася з-під брів і мала талант шепоту, на якім розуміється лише той, що вміє пустити кинджал під серце.
Даріян вслухався в віддих її життя, в тайну далеких тонів поза її голосом і думав:
"Отеє жива людина при тобі. Зійшлася на сій стежці з тобою серед мандрівних тіней осені так само з горем і полум'ям в серці. Поза торговицею людського життя. Чи народ дійсно видав Музу для мене? Чи се смерть, чи нове життя?"