Присунулася і пригорнула його голову до груді.
— Я лише не вмію виповістися. Не раз думаю навіть незле і відчуваю, але як лише зачну добирати до того слова, так всьо мені помішаєся, як горох з капустою... І коли б я не мала приємності в сходинах і розмовах з тобою, то будь певний, що не видів би мене ніколи. Тим часом то всьо, що ти сказав, відносила я не раз до себе...
XX
Надворі ясний день, в робітні прислонені вікна. Криса пригортав Альву. Бліденьке личко, оксамитні рамена і шия упоювали його. Задавлював її в обіймах. Дивувався, що тих ніжних, прегарних ліній не догадувався навіть у неї ніколи. Аж тепер, коли роздягнув її, лежала біля нього омліла з примкненими віями, як скарб краси, як живий, сердечний твір його душі. Окружив її раменами легенько, щиро і вдивлявся в неї, як в цвіт лотоса. В духовій мандрівці, в тузі за красою витав з захватом осю творчу хвилю. Притулив уста до чола Альви і шептав:
— Ти не розчарувала мене...
Заплітала довгу, буйну косу.
Він взяв ножиці.
— Дай мені свою косу.
Придержувала конець лівою, а пальцем правої мірила по косі.
— Дати тобі? Досі? Досі?..
Жаль йому стало дівочої окраси, але Альва наставила косу до нього.
— На, втинай, скільки хочеш.
З сердечною, дикою жадобою, яка нараз виринула в нім, обіймив ножицями на п'ядь коси. Хруснула сталь, і се діткнуло його так, що вцілувався знов в уста, а потім в голову Альви, так як цілується гарну, кохану дитину...
Сховав волосє в альбом Aubray Beardsley і сказав:
— А ще маю твою білу рукавичку.
— Тоту з парку?
— Так. Се мої пам'ятки і трофеї.
— Дрібниця, маю іншу.
Пригнув її знов і цілував, аж омлів. По хвилі сказав:
— Мигнула тепер передо мною одна...
Альва спитала прожохом, як зі сну:
— Була краща від мене!?
— Ні, контраст.
Вона мовила сухим голосом:
— Я так, мимоволі, без думки спиталася, бо прецінь не уважаю себе зовсім за гарну...
— Менше з тим. Ти мусиш, мусиш зжитися зі мною. Скорше чи пізніше се тебе не мине... У тебе якраз, на диво, находжу виїмкові, отруйні, хоробливі ціхи, які страшенно підходять під мій дикий змисл. Добачаю в тобі багато прояв таких, як у себе. — Був роздражнений, п'яний, як чорт. — Я вже давно догадувався з твоїх густих бров, а нині відкрив...
— Що такого?
Заливав їй ухо гарячим шепотом.
Задумалася. По часі сказала:
— Знаєш, я тебе вперед навіть дуже любила.
— А тепер?
— Не знаю. Не вміла би сього виповісти, але видиться мені, що вже не люблю. На всякий спосіб, не так, як досі.
Вхопив її на руки, носив по хаті, підкидав, як дитину, і сміявся сердечно.
— Таке мале сотворінє сміє мені перечити і противитися, ха-ха-ха! Ти мусиш зжитися зі мною, мусиш бути моя! Се вирятує тебе із смерті!
— А жінка?
— Ти ніколи не зрозумієш мене. Але ж я не можу з жінки ані з тебе творити приватної власності! — Посадив її коло себе. — Над чим думаєш? — спитав.
— Станув так, от не знаю навіть, з якої причини, один образок з життя... Але се дурниця... Не вміла би навіть — ну, не знаю от, говорім про що інше.
— Але ж скажи, будь хоч раз одверта.
— Спробую, але згори упереджую тебе, що не маю тут на думці ніякої алюзії ні до кого, даю на се слово і лише під тим услів'єм оповідаю тобі се — добре? Отже, станув передо мною один молодий чоловік, що добився визначнійшого становища, живе у родичів і дає матері на своє одержане, але від часу до часу, коли замітить, що потрібно їй ще на інші видатки, то щоби не образити її, підкладає гроші на комоді під тарелець.
Таким чином, ніби не дає він тій матері з руки в руку, а її зберігає перед просьбою, яка була би, може, для неї прикра. Певна річ, що мати пізнається на тім, але про се не говориться, хоч всі знають. Мені подобається в сій хвилі той син.
Криса слухав, здивований того оповідання.
— Не годен я тепер зібрати думок, отже, вертаю до чого іншого. Скажи одверто, чи в таких хвилях, як попередня, повинен чоловік думати про охорону женщини?
— Я розумію багато хвиль в життю двоїх людей, коли вони не знають, що з ними діється, і зовсім не осуджую їх за те, що там між ними могло зайти. Але коли хтось робить щось розважно і в останній хвилі може ще пам'ятати про всякі безпечні способи, то...
— То що?
— Не можу тобі сього сказати.
— Скажи.
— Добре, але не образишся?
— Ні.
— В такім разі чоловік не поступає щиро, лише...
— Лише що?
— Треба хіба бути свинею, ги-ги-ги!
Криса зареготався і стиснув Альву за руку:
— Подобаєшся мені за се. Нині ти одинока, перший раз щира, га-ra! Але все ж треба розуміти такого чоловіка, коли він уважає, аби близька людина не потерпіла через нього.
— Ні, я сього не можу зрозуміти, аби люди, що роблять щось в хвилі шалу, могли мати на думці якісь там далекі дрібниці...
— Годжуся з тобою, — сказав Криса.
— Щодо мене знов, — втрутила Альва, — якби я стратила пам'ять і так забулася, то кажу тобі рішучо, по пробудженню...
— Що ж? Скажи!
— В тім нічого надзвичайного, але ти довідав би ся незабаром, що я скочила з поверха або зажила отрую.
Криса охолов.
Вийшли з робітні. Криса взяв Альву під рам'я і вичував тепло тіла. Іскра перелетіла по них. Альва здригнула і станула.
— Що тобі? — спитав.
— Нічого. Вже по всім, ги-ги-ги...
Заграла студеним сміхом, і пішли далі.
Була бліда, розстроєна. Зіниці стали малі, острі, як у курки. По хвилі сказала:
— Сядьмо тут на горі — я нині хора...
Долина опадала далеко, видко було залізну дорогу і села на кінці краєвида. Сонце гладило зелені дерева, як мати голови дітей. Зі саду вилетіли два білі голуби вгору понад Крису й Альву. В ту мить глянули вони собі в очі і виділи, як білі голуби вилетіли з їх душі в синій простір.
Того дня тяжко було їм розстатися. Підводили одно одного по кілька разів, врешті, виправив її в трамвай, вона станула на платформі і дивилася в нього. Не відходив, лиш махав до неї капелюхом, аж трамвай сховався за коліном вулиці.
Зітхнув, очищений на душі і тілі, вольний від всіх обов'язків для Альви, і, як пробуджений з довгого, хорого сну, пішов далі шукати себе.
XXI
"Дорогий Приятелю!
Я зволікала з тим, що нині вже конечно мушу тобі написати. Не могла здобутися, щоби сказати тобі то всьо, а все-таки не можу від'їхати, заки не напишу того, що мене так дуже і так довго мучить.