"Що за біс!? З яких життєвих причин витворилися у неї такі покорчені лінії письма, як би під впливом якихось судорогів? Прецінь, як маніпулянтка, могла за кілька літ бюрової праці набрати вправи й опанувати лінію".
Як примір хронічного занепаду свідомості, завважив Криса осе місце в листі:
"... а все ж жити буду, а може, й хочу !?!"
"Яким способом забула вона, що через цілі три роки не хотіла жити, лиш носилася з думками про самовбивство, від яких я ледве відводив її?..
А вже ярким приміром тупої душі являлася та обставина, що Альва по трьох літах дружби не уважала за конечне подати причину розлуки, натомість застерігаєся навіть перед всякими виясненнями і допитами. Яке у неї почуття найпростішого, товариського обов'язку? Що се за людина? Яка у неї етика, приязні? За кого вона мене має? Чи між тими всіми людьми, які довкола неї, чується вона дальше від смерті, ніж при мені? Чи вони більше від мене поглибили тайни життя і смерті і щирійше можуть забезпечити її перед темрявою невідомого та перед горем самоти? "Selbst im Augenblich des hochsten Glucks und der hochsten Noth bedurfen wir Kunstlers"[11]. Так, але в Альви не було любові ні до чого. Вона все була квасна, глупо вирахована і бездушна, як кожда жидівка".
Криса вчув за собою далеко по лівій руці легкий шелест, потім нагло вишептане своє назвисько, а по хвилі помчали за ним кроки легко і скоро.
Кинув оком в правий бік за себе й увидів Альву і Шляйхера під руку, як почимчикували живо, мов пара злодіїв.
Криса всміхнувся.
"Що ж тут такого дивного? А вона мені пише, як романсова швачка: "Ніколи вже не зійдемося! Чому — не питай! Так я постановила, так також дивно уложилися мої відносини!" Мені ходить головно о хору волю, о вперту манію постанов. Наперед була манія Бергліна, потім манія артиста, і тут велося війну з сестрою і родичами, а тепер настала манія "резервового лейтенанта". Степенованє на всякий спосіб нужденне, але воно ображає мого духа... Дівчата, жінки — се щонайкраще; їх треба розуміти, але ніколи не переоцінювати, як се роблять романтики-самовбивці".
Станула недавня хвиля, як Шляйхер втікав під руку з Альвою.
"Резервовий лейтенант, ге-ге. Такі тепер лицарі настали, що крадуть другим дівчата і втікають поза плечі, і такі емансипантки, що мандрують з рук до рук, як гріш, як ярмарочна худобина, як всяка приватна власність... Коли пара тих людей має іншу етику і заслугує на кращу ціну, то чого ж втікала так передо мною? Пощо та брехня? Прецінь знають мене, я вже видів їх раз на проході, ще за "моїх часів", і нині могли спокійно сісти тут, на сій лавці, і переконати мене, що я ошибаюся".
Але Крису зацікавила інша річ. В хвилі, коли він кинув оком поза себе, увидів в Альви той відомий вже рух лівої ноги, стопою до середини. Праву клала вона просто перед себе і викручувалася в ході.
Криса встав і затер долоні.
"Так, маємо її вже! Постать риби, рух гадини! Вона в поблеклих очах має студений погляд гадини. Аналіз запаху тіла: засада — порохно, потім риба і гвоздики. Почин сих складин може критися в семітській кухні". Як в своїм часі відкрив він символ Ольги в зложенню чорного мотиля і порохнявого яблучка, так тут знаком жіночої психології стало полученє риби і вужа.
Крису проймив жах, він розв'язав загадку:
"Се ж ідіотка з епілептичним підкладом..."
На підставі заміток і проб розслідував далі Ольгу й Альву, по відношенню до еволюції волі, до розвою культурної енергії.
В тих обставинах, коли Ольга пускалася за нахилом підсвідомих, темних інстинктів, Альва завертала з дороги. Та зворотна точка була у них найвищим щаблем тверезості, по нім наступав вже упадок.
В остаток прийшов Криса до основної думки, яка заперечувала дуалізм.
Одиниця — се просторонь метів. Середня скеля тих метів відома, звичайно, окруженю, та й сама одиниця свідома їх. Коли ж виїмкові причини виведуть одиницю поза середню скелю, тоді вона вертаєся за інстинктом самоохорони або йде далі за підсвідомим тривком, але все посуваєся лише в своїй індивідуальній просторіні ретроградних або прогресивних метів, які осягнула правом унаслідження та з життєвих набутків. Вернув домів і збирався до виїзду.
XXIII
Звіздяна північ.
Серед темного лісу самітна, зачарована нива, що не мала пана. Світила, палала ясною зеленею.
Криса стояв довго і дивився на ту ниву.
Ішов битою дорогою і гладив долонею див-дерев, який посіяв тут перед літами, а тепер він розрісся по долинах і горах далеко, все зелений вліті і взимі.
Доходив до села.
Ластівки сталевими ключиками отвирали досвіток, їх дробина шепелявила в гніздах. Соловейко захрип, співаючи цілу ніч. Повторював спросоння ще деякі акорди. Перепелиця сіяла жемчугом по мідяній плиті. Земля пахла весною, як грудь дівчини.
Криса нахилювався до свіжоскороджених зільників і сіяв цвіти, яких тут не оглядав ще ніхто.
Заглянув крізь втворене вікно — мати спала, коло неї притулилося троє ясноволосих діточок.
Сипав на них цвіти. На голову матері сині, на головки діточок — білі і червоні.
За селом перший промінь повітав його. Жайворонок збирав сльози з землі і ніс їх на божий стіл високо до сонця. Вертався знов і приносив нові. Багато тих сліз.
Далеко на сході створило сонце ясну палату високо на горі.
"Ще одна доба трудної дороги, а завтра буду вже в тій ясній, студеній палаті. Там спочину сам. А нині в половині дороги заночую он там, в лісі, під горою".
Оглянувся.
"Спить село в долині, за мною не йде ніхто".
Зітхнув і пішов далі вгору.
XXIV
Демони затягали небо чорним саваном і сипали блискавки вечірнього сміху. Ліс був самотній і дикий.
Криса блукав.
Дерева нагадували великанів, всаджених головою в землю, і полк, що ладиться в похід.
Загуділо далеко в хмарах.
Криса змалку любив громи і блискавки. Бувало, отворить вікно і дивиться, як огненні бичі пражать темряву. Ліс край огорода мигне, як видінє, в небі створиться огненне пекло, на землі таємний рай. На хмарах чорти котять віз.
Як підріс, то пішов в світ. Тілько небо і ліс були свідком, як він плакав.
"Де ти, світла Душе, що з'явилася мені в потемках? Де ти, благородний Духу! Чи дійде коли до тебе отеє слово?.. Демон кривди гнав мене ночами по лісах, серед громів заплакав я гірко над людською судьбою і нараз серед блискавки вчув твій голос: "Хто заніс тут своє горе!?" І ти пригорнув мене, і шептав слова розради, а вони плили з твого серця і творчого духа. І ти втворив мені очі на таємні світи, яких я досі не оглядав. Де ти, таємний Путнику, великий Самотнику?! Я пішов в житейську боротьбу. Меч витупився, а рани не загоєні. Моє терпіння — пісня будуччини, моя туга — вечірній гімн в далекій святині, мій захват — громи і блискавки серед лісу... Мав я батька, матір — далеко від мене. Мав приятелів, жінки — далекі від мене. Оглядав штуку, вичував поезію — далеко від мене. Сотворю себе в собі".