— Та так,— зніяковів чомусь Євген".
— Спробуй-спробуй. Тіки гляди: в нас тут такі — як зазіваєшся, одразу п'яти підріжуть.
— Хай свої бережуть,— оступився за сина Іван.— Давай уже став, а там подивимось.
— Що ж, можна поставити. Тіки гляди, командире,— будеш скубти, то й чуба намну. Не подивлюсь, що військовий.
Оскільки Курочка й тут поступився місцем, Євген зайняв ручку за Павлом Заволокою. Поперед Заволоки косив дід Петрик: сухенький, маленький, з лисою, мов коліно, головою. Дід був без бриля, і голова його блищала, наче начищений казанок.
— Не пече вам, дідуню? — привітався до нього Євген.
— А ми, синку, звичні,— озвався жваво дід і задер догори висушене, мов грушка, обличчя.— Сонечко, воно всьому голова.— І до Павла, що куняв, спершись на кісся: — А що, парубче, нагрів уже чуба?
— Та вроді ще ні,— лінькувато озвався Павло.
Євген знову глянув на парубка, його вразив не стільки сам Павло, який за ці роки налився ведмежою силою, а коса, на яку той спирався. Ту косу знало в Тарасівці старе й мале, бо замовив її іще прадід Павлів, Охрім Заволока, по своїй, теж неабиякій, силі: була вона чи не вдвічі довша од Євгенової, довша і ширша. За кожним помахом Павло валив стільки трави, що доброму дядькові й в оберемок не взяти.
Євген заткнув за пояс мантачку, попробував пальцем косу: йому здавалося, що всі дядьки крадькома стежать за ним. Дід
І Істрик уже врізався в траву — ішов легко, аж пританцьовуючи, і широка, чи не з синового плеча, сорочка тріпотіла на ньому білим метеликом. Одразу ж став косити й Павло, цей пішов лінькуватим перевальцем, по-ведмежому вивертаючи ноги. Але то тільки так здавалося, що він косить повільно: як не витанцьовував дід Петрик, а не міг одірватися од Павла.
Євген, весь напружинившись, провів перед собою косою. І одразу ж радісно відчув, що він не розучився косити: коса легко ввійшла у траву, підтяла її і винесла в рівненький валок
Згодом Євген зупинився, щоб помантачити, бо здалося, коса притупилася. І тут побачив, що й дід Петрик, і Павло одірвалися од нього.
Чи то від того, що Євген став квапитись, чи тому, що одвик, а мо', дуже вже стало припікати сонце,— в грудях йому запекло. Болів кожен м'яз, піт їв очі. А коса з кожним помахом ставала все важчою. Вона мов помалу, спроквола наливалася свинцем, і Євгенові доводилося щоразу все більше докладати сил, щоб одірвати її од землі. І коли докосив ручку, майка на ньому змокріла, як хлющ.
Хапаючи гарячим ротом повітря, Євген випростався, став витирати мокре обличчя.
— Ну як, служивий? — підійшов до нього дід Петрик обличчя мав сухеньке, але свіже, наче й не махав косою.
— Та нічого,— криво усміхнувся Євген.— Жарко тільки.— І щоб одв'язатись од діда, став мантачити косу.
— Воно завжди робота гріє,— гомонів тим часом дід Петрик— Особливо ж, коли без звички. Я зі служби колись як прийшов, то за що, бувало, не візьмуся — все з рук валилося. Дровину, і ту як слід розрубати не міг. Прицілюся, замахнуся сокирою, а вона або в сук, або плазом.
Підійшов Микола, що косив за братом*:
— Заморився?
— Іди к бісу! — відповів йому Євген весело.
Косили, аж поки сонце стало над головою. І коли Євгенові вже здавалося, що він більше не витримає — упаде, почулася команда — кінчати. Завдавши коси на плечі, чоловіки потяглися журавлиним ключем до річки вмиватися. Побрів за ними і Євген.
— Скупаємося? — наздогнав Микола.
— Умгу.
— Тоді пішли за он той верболіз, там не буде видно. Євген кинув косу і рушив за братом.
Тут, за вигином, дерева трохи одступилися од річки, і високий, покритий густою травою берег круто обривався до води. Вода була чиста й прозора, видніло навіть піщане дно, переливаючись золотом, і — довгі, мов зелені коси русалок, водорості, що звивалися пасмами. Одвернувшись од Євгена, Микола роздягнувся швиденько і, соромлячись свого білого, незасмаглого тіла, сторч головою шубовснув у річку. Прошив водну товщу, дістав руками дна, весь обмиваний повітряними бульбашками, мов коштовними перлами, вигулькнув аж на середині плеса:
— Давай, чого ж ти?
Євген не квапився стрибати. Зайшов по коліна у річку, набрав у пригорщі води, занурився в неї гарячим обличчям. Умивався, поки не змив увесь піт. Шкіра стала пругка й холодна. Аж тоді пірнув, поплив.
Плавали довго, а накупавшись, вилізли на берег, полягали на траву: Євген, як був,— у мокрих трусах, Микола ж натягнув штани. Якийсь час брати мовчали, блаженно розкидавши руки і ноги, потім Микола, який увесь час наче приглядався до берега, спитав:
— Ти Катю стрічав?
Те запитання застукало Євгена зненацька. Коли їхав сюди, не раз тривожила думка про зустріч із Катрею, і не так можливість зустрічі, як те, що Зося могла дізнатися про все, і тоді не минути неприємностей. Намагався просто одмахну-тися од цієї думки, покладаючись на те, що якось воно та обійдеться.
. Вчора ж, коли йшов селом, теж думав про Катрю, особливо як проходили мимо її хати — молив долю, щоб не зустрітися. А потім, повернувшись з отієї прогулянки, знову про неї забув, вірніше, примусив себе забути, і не згадував аж до цієї хвилини.
— Вона теж на луках разом з жінками. Я її стрів, як бігав до матері.
— Не питала про мене? — поцікавився глухо Євген.
— Не питала.
Євген аж зітхнув. Сам себе похвалив, що вмовив Зосю не йти на луки: не вистачало, щоби зустрілася з Катрею. Євген звівся поволі, став одягатись.
— Тобі не жалко ЇЇ?
Євген сердито сопів, натягаючи чобіт. Чи то онуча згорнулась, чи нога підверталася, тільки чобіт ніяк не налазив, хоч Євген щосили цупив його за халяву.
— ГЛЯДИ, ще халяву одірвеш^
— Не одірву,— відповів крізь зуби Євген.
— Я б таку дівчину нізащо не кинув.
— Вмовкни! — визвірився на брата Євген.
Микола зірвався на ноги, одійшов подалі од брата. І вже звідти, з безпечної відстані, в'їдливо запитав:
— Думаєш, і досі по тобі сохне? Та їй тільки пальцем кивнути — не такого знайде.
Євген не відповів. Узув нарешті чобіт, рушив похмуро до косарів. За ним, кроків за десять, сторожко йшов Микола.
Косарі вже обідали. Порозсідалися в холодку, групами чоловік по п'ять, їли у складчину, хто що приніс. Було тут і сало з цибулею, і холодна картопля, і кисляю його пили просто з глеків. За обідом Євген трохи охолов, навіть перестав сердитись на брата, і коли той попросив подати хліб, одпанахав йому мало не чверть хлібини.