— Ого!
— Бери, бери,— промовив дід Петрик.— Великому шматкові й рот радіє.
Старий пообідав. Лежав на траві, блаженно кректав.
— Оце якби ще по чарці, то й поборотися можна було б.
— Який же ви замолоду, діду, були? — поцікавився Євген.
— Замолоду? Та одного, було, вдарю, а третій пада! Наївшись, дядьки потяглися за кисетами. Дістав свої сигарети
й Євген:
— Вгощайтеся!
Всі дружно поховали кисети, згуртувалися довкола Євгена. Обережно висмикували сигарети, роздивлялися, нюхали — не поспішали курити.
— З тютюну таки луччі. А це так — аби лишень дим ротом пускати!
Курили хто свої, а хто Євгенові, дехто вже й куняти почав. Та раптом підкотив Твердохліб:
— Хліб та сіль вам!
— Дякуємо. Де раніш були?
— Спасибі, вже пообідав.
Зліз із брички, підійшов до гурту. Був як ніколи веселий, удоволений. Сіна буде хоч завалися, вистачить і державі, й собі, хліба ж стоять, як стіна: їхав щойно полем, не міг намилуватись. Ще й пообіцяли з емтеесу новенький комбайн.
— То яю устигнемо впоратися?
— Та як не буде дощу, то й упораємось. Дуже ж бо парить.
— Ми ж і так стараємось.
6 А. Дімаров
161
— А ви ще більш постарайтесь! Дівчат підженіть, хай швидше сіно ворушать.— Це вже до Васильовича.— Хіхи-хахи буде ще час справляти.— І мов аж тепер помітив Євгена: — Ну, як воно служиться?
— Дякую, добре,— відповів стримано той: трохи образив зверхній тон у Твердохлібовому запитанні.
— Ніхто не полізе війною?
— Хай спробують!
— А як авіація?
— А ви хіба не читали, що Ворошилов сказав? — не поминув шпигнути Твердохліба.
— Молодці,— похвалив Твердохліб.— Ну що ж: ви своє діло робіть, а ми своє.— І вже до всіх:— Тож домовились: за три дні щоб і покінчити з сіном!
Після такої нагінки косарі не дуже й залежувались: досмалили цигарки — та й знову за коси. І Євген, який з острахом думав про те, як він буде косити після обіду, раптом відчув, що коситься вільно і легко — наче й не боліли досі м'язи! І він аж здивувався, коли дядько Микола, який командував сіножаттю, оголосив, що на сьогодні вже досить.
Косарі непоквапно витирали коси, ховали мантачки. А Євген усе ще стояв, обіпершись на косу, і не міг одірватися зором од лугу: од рівненьких валків, що простяглися з краю в край, мов зелені напнуті струни, од нескошеного ще буйно-трав'я, яке ледь колихалось під вітром, од задумливих верб понад річкою, од зеленого обрію й червоного сонця, що вже не смажило, не пекло, а мов лило прохолодою. Вільно, легко дихалось Євгенові, і навіть утома, що наливала м'язи, була солодкою та приємною.
— Євгене! Гов, Євгене!
Упізнав голос брата. Обернувся — той стояв не сам, поряд ще дівчина якась.
— Ходи-но сюди!
Євген неохоче закинув за плече косу, пішов до брата. Придивлявся до дівчини, але вона стояла на фоні призахідного сонця і мов розчинялася в ньому: чим ближче підходив Євген, тим вона ставала невиразнішою, лише все більше світилося волосся довкола її голови. 1 ті вогняні спалахи вселяли йому підсвідому тривогу.
Підійшовши майже впритул, упізнав Катерину.
Дивилася на нього серйозно й уважно, в погляді її не було ні зла, ані докору — лише пильно дивилася, наче хотіла побачити в ньому щось дуже важливе для себе. З того часу, коли він її бачив востаннє, Катерина стала ще гарнішою — її розквітла краса так і різонула по серцю. Він наче зараз роздивився її по-справжньому, і оібраз Зосі, який заступав йому досі світ увесь, раптом зблід, зів'яв.
— Прошу знайомитись,— сЦзав по-дурному Микола, але Катя одступилася врешті од сонця і перша подала Євгенові руку:
— З приїздом, Женю! — Голос її пролунав, до образи спокійно! — Із щасливим одруженням!
Євген забелькотав щось таке немічне, за що сам себе зненавидів, однак Катя не дала докінчити.
— Ну, мені треба йти...
Вона ще раз, мовби прощаючись, окинула Євгена пильним поглядом, повернулась, пішла. Легко і гордо, по вузенькій доріжці, поміж високими травами, і чим більше вона оддалялася, тим дужче щеміло Євгенове серце.
Потім брати верталися додому. Вертались останніми, луки вже спорожніли, далеко попереду зникла вервечка людей, і над валками, над нескошеними травами плив уже туман — не туман, а щось схоже на ледь помітний серпанок, витканий з прозорої пряжі. Гостро, свіжо пахло скошеною травою. У тих пахощах було щось печальне і болісне, і якийсь невимовний щем пронизував серце.
Євген глянув гостро на брата:
— Ти зустрічаєшся з нею?
— А яке твоє діло? — зухвало відповів Микола.— Ти ж її залишив!
— Не смій! — ухопив брата за руку, шарпонув до себе.
— Іди ти знаєш куди?! І буду зустрічатись!..— видерся Микола.
— Не смій! — чуєш?!
Аж засудомило в руках — вгатити брата. Збити на землю й стоптати.
— Зосьці скажи — не мені! — вигукнув люто Микола.— Яке тобі діло до Каті?
Євген похитнувсь, ганяючи жовна,— оволодів нарешті собою.
— Хай уже й так — ходім.— І за якийсь час попросив: — Ти, брате, пробач. Сам не знаю, що скоїлось. Може, од сонця...
— Може,— миролюбивіше муркнув Микола.
Однак, поки Євген гостював у батьків, між братами не зник холодок
Євген поїхав двадцятого червня. А двадцять першого над Тарасівкою лютувала небувала гроза.
Вже з обіду небо зблякло, поснувалось, мов павутинням. Тільки не сріблястим і блискучим, а наче припорошеним порохом,— отаким, що висить десь у коморі, в темряві. Павутиння збиралося все більше і більше, воно геть укрило небо, але від того спека не спадала, а навпаки, ще дужче налягала на землю. Сонце аж кипіло, воно вже зависло між землею й небом, і небо було саме по собі, а сонце саме по собі. Підтяті духотою, лежали під яблунями розпластані кури: повибивали ямки, догрібаючись до сирішої землі, розкидали знесилено крила, дихали часто і важко, розтуляючи дзьоби, а в червоних очах ворушилась безтяма. Люди теж позабивалися в хати, де було мов прохолодніше, а худоба, покинувши пашу, збивалась над річкою. Понад степом, над принишклим селом плавилося перегріте повітря, і здавалося: ще хвилина-друга — воно спалахне, і в тому світовому пожежиську згорить усе на попіл.
Згодом на заході з'явилися хмари. То були, власне, ще не хмари, а стовпи якогось пилу чи диму. Руді, аж запечені, вони довго хилиталися на місці, не просуваючись ні вперед, ні назад, не розповзаючись навіть по обрію, лиш поступово темнішали, аж поки стали такими чорними, такими зловісно-похмурими, що аж моторошно на них дивитися. І як тільки наливалися — розбухали отією чорнотою, рушали з місця, нестримно росли вгору, поглинаючи небо, а з-за обрію, їм на підмогу, вивергалося, клублячись, усе нове хмаровиння. Над завмерлою у страхові землею прокотився перший грім. Він був ще далекий, ледь чутний, але стільки погрозливої сили вчувалося в ньому, що люди одразу ж кинулися заганяти все живе попід стріхи. Згадуючи всіх святих, а особливо пророка Іллю, старі баби хрестили вікна та двері, жінки скликали дітей, а чоловіки замикали худобу, зачиняли ворота.