Біль і гнів

Страница 310 из 310

Димаров Анатолий

Б'ються камради запекло, на смерть. Хриплять, рвуть один на одному мундири, намагаються дістати до горла. І, вже упавши, вже свідомість втрачаючи, не випускають один одного з рук:..

І німці, які врешті-решт прикотили з району, так їх потім і знайшли: на підлозі, із спотвореними люттю обличчями, не могли розчепити рук: навіть мертві вони продовжували душити один одного...

І вдруге прогриміла війна над Тарасівкою — у вересні сорок третього. Прогриміла, прокотилася на захід. І тоді з обгорілого льоху, мов із могили, вибралася на світ білий єдина душа, що лишилася в селі. Ганна Кононенчиха, мати трьох синів, які воювали на фронті (а може, й загинули), й однієї дочки, яку забрали в Німеччину, дружина чоловіка, якого спалили взимку, другого дня нового року, після того, як партизани розгромили маєток. У той день спалили всіх чоловіків Тарасівки — немовлят навіть з колисок висмикували. І був плач великий по всьому селу, і жінки чіплялися за чоловіків та синів, а їх били прикладами в груди і голови. І була ще рясна стрілянина: на тому кутку, біля Шульженків, бо коли забирали сина з колиски, то безногий Євген вирвався з рук жандарма, висмикнув з-під подушки автомат та й поклав усіх німців, що набилися в ,хату. А потім одстрілювався, поки й згорів: із сином, із жінкою Катрею, із тестем і тещею. Решту ж погнали через всеньке село: на колгоспний двір, і дорослі несли малих, а молодші підтримували ветхих дідів. І жінки, які бігли слідом, хапаючи в гарячі груди повітря, бачили потім, як їх загнали до стайні, забили дошками двері, а потім облили бензином і запалили. Уся стайня одразу ж узялася вогнем, і кричали в ній чоловіки, батьки та сини, а жінки, збожеволілі, ще дужче кричали і кидалися до того страшного багаття, а їх одганяли, стріляючи, б'ючи по чому попало прикладами...

Так убили Явдоху Погрібну, Калину Бородай, покалічили Мокрину Нековану....

А потім іще раз горіла Тарасівка — тепер уже вся, до останньої хати. І німці, які, одступаючи, погнали за село бабів, жінок і дівчат, бігали з двору у двір, стріляли з автоматів, жбурляли гранати, щоб не лишилося й живої душі.

Стріляли і в Ганну, яка не послухалася, забилася в льох, та ще й залізла в діжку порожню,— діжка ота її і врятувала, коли німці ще й гранату пожбурили. Оглухла од вибуху, осліпла од диму, вона просиділа в льоху майже дві доби й не бачила, як горіло село, як утікали німці і як проходили наші війська.

Вибралася лише тоді, як угорі все затихло.

Не було ні хат, ні дворів — самі попелища. По закіптюжених травах важко збігав чад, чад той уївся в обгорілі дерева, у землю, Ганна вже й хустку розв'язала, бо й .хустка наче вп'ялася їй у горло.

А потім, прийшовши трохи до тями, стала підбирати все, що не знищив вогонь.

Знайшла граблі з обвугленим граблищем...

Лопату, червону од застиглого жару...

Миску полив'яну і чоловікову ложку залізну...

Вигрібала з іще гарячого попелу, зносила терпляче на купу...

А потім одволокла вниз, за город, убитого німця. Німець був важкий, наче обжерся землі, і Ганна попомордувалася, тягнучи його за собою,— впряглася в костяні його ноги, як у голоблі, та й цупила. Аж поки й звалила до рову.

Повернувшись, побачила каску, що залишилася по німцеві. Однесла на купу...

Згодом Ганна надумалася поїсти. Винесла з льоху картоплю, довго шукала, у чому б зварити. Взяла каску, оддерла якесь реміняччя і вже мала непогану посудину. Намила картоплі, склала обгорілі цеглини, розшукала ще незгасну жарину, запалила вогонь. І невдовзі в наповненій картоплею касці забулькотіла вода.

Ота каска і привернула увагу військових.

Військові в'їхали у спалене село вантажною машиною: двоє в кабіні, двоє у кузові, й одразу ж побачили Ганну, яка сиділа застигло над вогнищем. Військові були з фронтової газети, і один із них, наймолодший, аж шию витягнув, бо вгледів, у чому варить Ганна картоплю. Він одразу ж подумав, що обов'язково напише про жінку і каску, він складав уже подумки фрази, красиві й гучні: про війну, про звитягу наших солдатів, про безсмертя народу.

А Ганна ні про що те не думала: Ганна просто варила картоплю.

1974-1980