Мусив повертати додому. А жаль! Це ж якраз під кінець дня там повно народу. Ну та Йван своє надолужить: заведе невістку й сина у контору, в клуб.
По дорозі додому нова ідея шибає в Іванову голову:
— А що, стара, чи не покликати гостей?
— Яких гостей?! — сплескує в долоні Федора.— А ти подумав, чим їх годувати?
— Найшла чим журитися! — одмахується безтурботно Іван.— Тут треба подумати, кого кликати...
І вже до самісінького вечора, аж поки й ліг, перебирав у думці, кого б він покликав. Твердохліба — раз, Нешерета — два, усе правління колгоспу — три. Директора школи теж не минеш. І крамаря. А кумів, а сусідів? Півсела набереться. "Доведеться-таки відкласти до наступного року,— з жалем прикидав Іван.— Бо всі не помістяться. От збудуємо нову хату, отоді й запросю всіх".
І, надумавшись отак, штовхає у спину дружину:
— Федоро, чуєш, Федоро.
— Чого тобі?
— Я вже роздумав: почекаємо скликати гостей.
— Яких гостей?
— Та отих же, що про них іще вдень тобі говорив,— пояснює терпляче Іван.
— В тебе не всі вдома! — розсердилася Федора.— Лягаєш — ніг під собою не чуєш, думаєш, що хоч уночі спокій знайдеш, т? нечиста сила чоловіка під боки поклала.
Лається Федора, бурчить, а Іван уже ні пари з вуст.
Молодята ночували на сіні в коморі.
Спали нівроку. Чи то й справді так натомилися, чи приколисало духмяне сінце, тільки давно вже розвиднилось, сонце вигулькнуло, а в коморі й не шелесне. Іван уже й вухо до дверей притуляв, і пробував заглянути в шпарку, а тоді викотив сосновий пеньок із сталевою бабкою, дістав три коси з-під стріхи та й заходився клепати. І на той віддзвін сталевий одчинилися врешті двері комори — вийшла невістка.
Постояла на порозі, потираючи підпухлі очі, а потім підійшла до Івана.
— А цо тато робить?
— Оце, дочко, косу клепаю,— відповів, усе ще не підводячи голови: відчував оті голі коліна майже біля самого обличчя.
— А для чого?
— Підемо та вкосимо трудоднів.
— А цо то є трудодень? — ледь вимовила незнайоме слово.
— Трудодень, це, дочко, те, без чого ні цоб, ні цабе.
— А цо то є цоб-цабе? — вже сміється невістка.
— А то, невістонько люба, як діждешся, коли твій Євген стане дідом, отоді й узнаєш, що таке ні цоб, ні цабе!
Зося пирск-пирск у кулак Не витримала — метнулася до комори. І вже звідти донісся дзвінкий регіт. Згодом вийшов розкудланий Євген.
— Тату, що ви моїй Зосі сказали?
— А що? — невинно Іван.
— Та як гляне на мене — регоче, аж заливається.
— Звідки ж мені знати,— одвів очі Іван.— Мо', тому, що невмиваний...
Снідали нашвидкуруч — поспішали на сіножать. Сіно почали косити ще позавчора, і Йван якщо й не пішов, то — заради приїзду сина. Сьогодні ж нетерпляче поглядав у вікно: і Шульженко вже пройшов із своїм виводком, і Мартиненки. А вздрів Нешерета — не втримався. Обірвав невістку, яка розщебеталася, мов на ясну погоду:
— Пора вже, хлопці, рушати!
Ще вчора домовились, що з чоловіків, окрім батька, підуть Євген і Микола. Федора пробувала заперечити: "Та хай же хоч оддихне з дороги!"
Та Євген сам сказав, що залюбки піде з татом. Давно вже не тримав коси в руці, охота пограти м'язами.
— А не забув іще, з якого боку косу тримати? — дратував брата Микола. Давно вже зрівнявся ростом з Євгеном, восени і в армію: теж мріє про військове училище, тільки про танкове. Приміряв учора Євгенів мундир: сидів на ньому, як вилитий. Федора аж сплакнула, на сина молодшого дивлячись.
— Ось вийдемо, я тобі покажу! — розсміявся Євген. Саме взувався — натягав чоботи. Попросив у тата якихось постолів, але Іван, що ревниво стежив за сином, аж розсердився:
— Надівай чоботи, чого там!..
Ледь погодився, щоб син ішов не в мундирі. Одяг тільки синє галіфе діагоналеве, заправив під нього червону безрукавку, що замість ґудзиків на шовкові шнурочки зав'язується, й Іванові одлягло трохи од серця. Сам теж у святковому: у білій вишиваній сорочці, у штанях фабричних, в новому брилі. Та й на жінку нагримав, щоб одягнулася чистіше, бо відколи стоїть Тарасівка, люди йшли на сінокіс, як на свято. А особливо дівчата і молодші жінки: вийдуть ворушити сіно на луки, то мов хто квітами сипоне. Та воно й не диво: робота весела, пахуча, не те що за сівалкою пилюку ковтати чи місити за плугом ріллю.
Тарасівські луки починалися за ставом. Тут пагорби розступалися, утворюючи широку долину, яка майже щовесни у повінь заливалась водою. Колись тут, кажуть, було величезне болото, очерети хилиталися такі, що тонув у них і вершник, а поміж очеретами, там, де було хоч трохи сухіше, плелося непролазне лозиння. Коли на Україні виникла кріпаччина та й докотилася вона до Тарасівки, люди, які непокірні, стали переховуватися в болотах, бо думали, що все це ненадовго: ось-ось народ збереться із силою та й звільниться з ярма. Але поміщики заводили кріпаччину не на один день, то й узялися викорчовувати щонайменший дух волелюбства й непослуху руками своїх відданих слуг. І тарасівський поміщик для викоріння того духу крамольного взявся одразу ж нищити болота вирубувати густий верболіз, випалювати очерети, копати глибокі рови і спускати воду в річку. Отак потроху-потроху та й звів нанівець болото, і тепер важко навіть повірити, що отут хлюпотіла вода, стіною стояли очерети, хмарами літали дикі качки. Останню качку, кажуть старі люди, було вбито літ сто тому.
Цього року вода не спадала довго, земля напилася досхочу, і трави стояли стіною: густі та високі, майже в пояс.
Поки Приходьки добралися до луків, там уже кипіла косовиця. З одного краю вимахували косами чоловіки, з іншого — перевертала валки жінота.
( — Бог у поміч! — привітався голосно Йван. Курочка, який косив позаду, повернувши до Йвана червоне обличчя, весело
ВИГуКИуВ:
— Казали боги, щоб і ви помогли. Що, трохи заспали? — А його кругленькі меткі очиці так і вп'ялися у Євгена.— То це Євген? А-я-яй! То в якому ж ви чині?
Забачивши Приходьків, зупинялися й інші. Той обтирав травою косу, той діставав мантачку, а той проводив рукавом по обличчю, витираючи піт. Підійшов і Васильович.
— Оце, брате, привів своїх на поміч,— похвалився йому Іван.— То де нам ставати?
— Ставай там, де стоїш,— скупо всміхнувся Васильович. Ступив до племінника, подав йому руку: — І тобі закортіло спробувати нашого хліба?