Льотчик високо літає, Много дєнєг заробляє, Мамо, я за льотчика піду!
Поки Федора приглядалася до майбутньої невістки, поки Катрині батьки довідувалися, про що ото можна писати в довжелезних листах, що акуратно надходили двічі на тиждень, збігло два роки. Євген закінчив училище і надіслав одразу ж Катрі фото: там він був уже з двома кубарями в петлицях. Однак сам приїхати не, зміг якраз почалися події в Західній Україні та Західній Білорусії, й одразу ж його послали туди. Вже звідти слав Євген Катерині листи: допитувався, чи вона ще його не розлюбила, та обіцявся впросити командира, щоб одпустив хоч на тиждень. Отоді вони й згуляють весілля.
Та згодом листи стали надходити все рідше й рідше. Чи то бракувало чорнила, чи не вистачало паперу, тільки Євген писав усе коротше й коротше, аж поки й зовсім замовк. Аж через десяті вуста докотилося до! Катрі: Євген таки одружився.
Тепер уже дівчата, які ще недавно люто заздрили їй, стали такі милі та рідні, що хоч до рани тули. Тільки Катря нікого до сердечної рани своєї не підпускала, замкнулася навіть од сестер і матері, а коли йшла селом, гордо несла свою голівку. Хіба що трохи схудла на лиці та щоки зблідли.
Євген же, одслуживши рік на західноукраїнських землях, одержав у червні двотижневу відпустку та й приїхав додому разом із молодою дружиною. І коли тарасівці побачили її, то подумали, що Євген і сам, мабуть, не винен, що все отак склалося.
Зося, вискочивши спрожогу за старшого лейтенанта, з певним страхом збиралася у далеку дорогу. Хоч Євген і сміявся з неї, й переконував, що його батьки — звичайнісінькі селяни, тільки колгоспники, ніяк не могла повірити, щоб у "пана офіцера" тато й мама були простими людьми. І коли їхали вже Тарасівкою (Євген найняв підводу на станції), показувала то на клуб, то на школу, намагаючись угадати, де хата її свекрухи і свекра.
І зовсім уже отетеріла Зося, коли з тієї хати, мов з мішка, сипонули їм назустріч Приходьченки: попереду Федора, за нею Іван, а позаду вже Євгенові, браття та сестри. Те видирає валізу та мерщій цупить до хати, те хапає шинелю, те лізе до кобури, Іван, поминувши сина, що потрапив у обійми Федори, наставля веселі губи до ЗосіГз приїздом, невістонько!
Коли трохи вляглося й роздали подарунки, коли Федора витерла заплакані очі та й заходилася готувати на стіл, а Іван тим часом збігав до крамниці по горілку, коли гості вмилися з дороги, а в Зосі перестала голова йти обертом, посідали до столу. Стіл не гнувся од багатих напоїв-наїдків, зате заслала його Федора щонайкращою скатертиною, яку діставала тільки на великі свята, ще й поклала вишитий рясно рушник на коліна невістці й синові:
— Оце, діти, рушником цим я й вашого батька пов'язувала, коли він прийшов мене сватати.— І одразу ж носом у пелену: — Господи, чи думала я, чи гадала, що діждуся такого сина й невістоньки...
— І чого б я ото рюмсав! — весело Йван; одна рука його вже тяглася до пляшки, а друга — до чарки.— Ось давайте краще вип'ємо та поїмо, що Бог послав. Дочко, а підставляй-но посудину...
Зося, правда, не маніжилася, хоча була трохи й розчарована. Та їй сподобався веселий свекор. І свекруха мовби непогана: дивиться на Зосю — душу їй віддати готова. А що не такі багаті, як би хотілось, то хіба Зосі з ними жити? Ось він сидить поруч, мальований її офіцер, її жар-птиця, впіймана раз і назавжди. І зовсім уже повеселішавши, поглядає Зося кокетливо то на свекра, то на високого й красивого дівера, молодшого Євгенового брата.
— То як, тату, у вас тут життя? — поцікавився Євген, коли випили та трохи закусили. Не звернувся, хитрий, до матері — та завжди знайде на що поскаржитись, а тато, відколи й знав, нічим не журився.
— Як поживаємо? — перепитав сина Іван.— Ти, сину, служиш у Західній?
— А де ж іще!
— Бачив, як пани там жили?
— Бачив. Добре панота на сльозах трудящих жила.
— А ми у сто разів лучче. Пан день і ніч не спить, не їсть та все гроші щита. Як рубля не дощитається, то й кричить каравул, поки й охрипне. А мої давно всі пощитані — на сто літ наперед, То я і сплю собі, і їм спокійненько. А як мати гюзсердаться та їсти не дасть, то все одно не журюсь: посвищу в кулак — та й ситий.
Сміється Іван, сміються сини, усміхається й Зося, хоч і не все зрозуміла.
— Та ви його тільки послухайте! — мовила до невістки Федора: не посміла називати на "ти".— Він як намеле, то й до ранку не розберете.
А Іван уже розпитує Зосю, звідкіля вона родом та яка в неї родина. І чому вони приїхали самі — не прихопили сваху і свата? Хоч би проїхались — білого світу побачили. Чи, може, невістонька дума, що як старі, то їм уже ніщо не цікаве? Якщо так, то помиляється. От йому, Іванові, за п'ятдесят, а як невістка покличе в гості — все кине й поїде!
— Та кому ти там, старе луб'я, потрібен! — озвалась Федора.— Ви його не слухайте, то він так.
— Помовч, жінко, що ти розумієшся на цьому! — осмикнув дружину— Дай лишень і мені отаку форму, як у Євгена, я собі ого ще яку дівку висватаю!
Погомонівши, звелися нарешті з-за столу. Молодятам не завадило б відпочити з дороги. Та Іван про те й слухати не хотів: йому аж пекло похизуватися перед людьми сином і
невІСТКОЮ:
— Одягни, Зосю, що маєш найкращого, а ти, Євгене, почисть свої чоботи, бо геть пилом припали. Жаль, що не з рипом, а то чоботи були б — хіба що цареві! Іти трохи вберися, стара, щоб собаки не гавкали. Пов'яжи он ту хустку, що невістка тобі подарувала.
Сам же накинув на плечі кожушок, подарований сином. Не кожушок, а казка. Спіднизу якимось червоним хутром підбитий — чи то лис, чи собака породиста, а зверху покритий синім сукном. Ще й комірець із того ж хутра, і ґудзики тим же хутром обтягнені. Іде селом поважки Йван — духота, аж шибає у голову, а він кутається в жаркий той кожушок, ще й покахикує:
— Оце взяло протягом, ніяк не зігріюся! Спасибі синові: кожушка привіз, а то хоч на вулицю не виходь.
Поки селом пройшлися — година спливла. Іван хотів потягти сина з невісткою ще й на колгоспне подвір'я — показати Твердохлібові, та Федора вперлася:
— Пожалій хоч дітей, як своєї дурної голови не жалієш! Вони з дороги, їм, може, й спочити пора!