Мовчить все одно. Твердохліб потягнувсь був за паском, та директор завадив: постукав саме у двері.
— Доброго вечора!
Стоїть на порозі, мов до хати ступити не сміє.
— Проходьте та сідайте! — Маруся до нього.
— Дякую, я на хвилинку,— однак одразу ж і сів. Опустився на стілець і Твердохліб.
— Як у вас там діла? Вистачить палива? — а думав про сина.
— Дякую, Володимире Васильовичу, вистачить!
— Ну, аби тепло було. Наука любить тепло...
Згадали ще трактор, поговорили про погоду: що скоро зима, цікаво, якою вона буде,— із снігом чи малосніжна. "Мабуть, що з снігом,— усі прикмети за це".— "І наука це ж каже — метеозведення".— "Ну, ті як накажуть — вуха розвішуй!.. Минулого року що обіцяли? Літо сухе? А сіно геть усе погнило..."
Закінчили про погоду, а про що далі говорити, вже й не знають.
— Що там мій накоїв? — не витримав нарешті Твердохліб. І до сина: — Вийди в ту хату!
Провів сина важким поглядом.
— Так що там з моїм?
— Я, власне, за цим і зайшов, Володимире Васильовичу... Кім Тетяну Олексіївну куркульською вовчицею обізвав...
— Вовчицею? — вражено Твердохліб.
— Він-то прямо їй у вічі цього не сказав,— вже наче аж заступався за Кіма Колядко.— Дітям сказав... А діти є діти: одразу до вчительки... Світлична, ви самі розумієте, й образилась... Після уроків усю перерву в мене проплакала... То ви, Володимире Васильовичу, поговоріть із ним, що так негарно... А я Тетяну
Олексіївну уже вмовив — хай іде хлопець завтра до школи... Діти є діти...
Твердохліб Колядка аж до воріт провів. Руку на прощання тиснув, обіцяв одразу ж поговорити з СИНОМ:
— Сім шкур із лобуряки спущу!
— Бити не треба, Володимире Васильовичу! — вже оступався за Кіма директор.— Діти ж Колись самі такими були...
— Колись батьків боялися та слухались, а теперішні діти і вухом не ведуть!
— Час такий, Володимире Васильовичу...
Пішов Колядко. А Твердохліб вертався до хати — все у ньому аж кипіло. До чого додумався, песиголовець — куркульською вовчицею учительку обізвати!..
І враз аж у груди штовхнуло: пригадав, звідки син узяв оті два слова! Ускочив у хату, не до сина — до комоду метнувся, де всі документи лежали. Ось тут вона має бути... Ось тут... В оцій ось книжечці записній, складена учетверо... Перелистав, потрусив навіть — нічого не випало.
Грюкнув щосили шухлядою, ускочив до другої кімнати:
— Ану признавайсь: рився в шухляді?!
І, вже не стримуючись,— лясь! лясь! Кіма по щоках, У того так сльози і бризнули. Вискочив із-за столу, за щоки вхопився, на батька з ненавистю дивиться.
— Самі написали, та ще й б'єтеся! А-а, сам!..
Не знав, що і зробив би, аби син не догадався із хати втекти. Ухопив підручник, шарпонув і одразу ж опустилися руки: пожовклим, аж поруділим од часу метеликом випурхнула звідти газетна замітка. Погойдалася в повітрі, лягла на підлогу.
Колись він її вирізав дбайливо з газети, пильнуючи, щоб не пошкодити жодного слова, а особливо підпису, набраного товстими, жирними літерами. Тішив себе думкою, що не тільки в рідному селі — по всьому району віднині знатимуть: живе у Тарасівці комсомолець Володимир Твердохліб, непримиренний поборник світової революції та радянської влади. Всіх ворогів класових, а особливо ж куркулів та їхніх полигачів, бере під нещадний класовий ніготь і чавить безжально, аж бризки летять! Попалася Тетяна Світлична, дочка попа, жінка куркуля Івасюти — давай під ніготь і Світличну! Ось так її, так, куркульську вовчицю! Щоб не калічила бідняцьких дітей своїм попівсько-куркульським дурманом!
В той час вважав, що виступив правильно, з класово вірних позицій. То ж і зберіг цього дописа-
Нині ж перечитує і відчуває себе ніяково. Не за ті далекі часи, не за того Володьку, що марив світовою... Тоді інакше й не можна було, тоді йшли стіна на стіну: або ми вас, або ви мас... Тоді було не до сентиментів... Але зараз... Зараз уже не ската в би так категорично, що раз Світлична з попівського роду, то й геть її з школи...
І Іс раз і не два, коли Кім став ходити до школи, розпитував сипа, чому там навчає дітей їхня учителька.
<Л що вона каже про Бога?" — "Бога немає!" — відповідав категорично син. "Та-а-ак... А земля яка?" — "Кругла!"
Спускав сина з колін, штовхав у потилицю: ну, паняй, побігай по круглій земельці!
Одного разу здалось Твердохлібові, що він таки застукав учительку на гарячому.
Було це рік тому, коли син ходив уже до третього класу.
Морочився над якоюсь задачкою, що її Світлична задала дітям додому. Врешті звернувся до тата за поміччю.
— Давай її сюди!.. Ми її враз!.. Значиться таю "В одному колгоспі видали на трудодень по шість кілограмів пшениці",— почав читати уголос. Почав і одразу ж затнувся... "Постій-постій, як це по шість кілограмів?.. А державі?.. А на посівну?.. А на фураж?..".
Одразу ж заворушилася підозра: для чого б це учительці надавати дітям отакі задачки?
Став читати далі. Вже мовчки, про себе:
"Жита ж видали на чотири кілограми більше, аніж пшениці, а картоплі удвоє більше, аніж жита. Питається, скільки було видано на трудодень жита й картоплі?"
Та-ак... Зрозуміло, до чого веде отаке запитання! Бач, де кіітик виткнувся! Рішайте, дітки, оцю на перший погляд невинну задачку та й задумуйтесь: а чому вашому татові видали хліба усього по вісімсот грамів на трудодень, коли в отому он колгоспові аж он по скільки дають?.. Ясно, до чого йдеться?..
Узяв зошит, сказав здивованому синові зачекати. Пішов не до Світличної — одразу до Колядка: ось подивись, директоре, що твої учителі витівають! То мені самому дзвонити до району, чи ти це зробиш?..
Повертався додому вкінець розгублений. Колядко спершу перелякався: аж руки трусилися, коли читав оту задачку у зошиті. А потім кинувся до етажерки. Дістав задачник, став гарячково гортати сторінки. Знайшов й одразу ж полегшено зітхнув:
— Ось, Володимире Васильовичу!. Те ж саме і в підручникові!..
Читав Твердохліб і очам своїм не вірив— та ж сама задачка, цифра у цифру!..
— Та-ак,— одклав задачник понуро.— То що вони там: державі жодного грама не здали, а на посів і зернини не лишили? Та за таку задачку голова колгоспу аж загуде до тюряги!..
— Що поробиш, Володимире Васильовичу,— зітхав Колядко.— Не ми їх складали...