Твердохліб не став товпитись поміж тими, що оточили стіл: так до пуття не достоїшся. Одного посторонне, іншого просто легенько відіпхнув — сів на стілець, що стояв біля столу. Почекав, поки директор покладе трубку, мовив стримано:
— Омеляне Свиридовичу, я до тебе... Здрастуй!
Зовсім уже очманілий директор помітив спершу "сталінку", а тоді вже Твердохліба.
— А, Володимир Васильович!.. Пробач... Голова йде обертом!
— Та бачу,— поспівчував йому Твердохліб.— Я б тебе й не тривожив, аби люди твої не наробили ділов...
— Що сталося? — стривоживсь директор.
— Та нічого особливого... Недощитали тільки з десяток тонн буряків.— Десяток тонн махонув для солідності.
— Не може бути! — вступився за своїх директор.— У мене облік на висоті.
— Може — не може, а що недощитались, це точно,— стояв на своєму Твердохліб: сидітиме хоч і до вечора, а без двох тонн не повернеться.— А в мене орден горить. Наталка моя хіба що: на бугая усе літо хребет ламала?
— Так би й сказав, що орден! Пішли, розберемося. Побували на заготпункті, а тоді і в бухгалтерії. Підняли усі
накладні і таки розшукали дві тонни. Та не дві, а цілих три з половиною. Якась із дівчисьок, що їй танці лишень у голові... якась із вертихвісток, що лпуть у контору, бо нікуди більше приткнутися... що заглядає більше у люстро, аніж у накладні... якась із отих, яким Твердохліб наступав би на одну ноіу, а за другу вже роздирав би навпіл... узяла та й не дописала три з половиною тонни...
— Та гони її к бісу!.. Щоб і не воняло!..
— Я б погнав,— бідкався директор.— Погнати не штука... Та де кращої взяти? Думаєш, краща прийде?.. Теж вітер у голові, тільки що з іншого боку. і
Попрощався, поїхав. Півдня змарнував із-за якоїсь вертихвістки! Не встиг укотити в село — бригадир назустріч. Виглядав Твердохліба біля крайньої хати.
— Володимире Васильовичу, біда: трактор провалився у річку!
Твердохліб аж матюкнувся: та що це за напасть така! Не встиг одне лихо одвести, друге на голову! На півдня із села поїхав — трактора утопили!
— А ви куди дивилися?!
— Та ми в тім не винні... Трактори ж скільки разів через той місточок ходили... А цей, як нарошне...
— Тракторист хоч цілий?
— Цілий, Володимире Васильовичу. Ногу тільки повредив. Так шмат м'яса і видерло...
— Жаль, що не голову. Понесло його!.. Сідай!..
Ще здалеку помітив натовп. Одні вже верталися од річки, інші ще тільки туди поспішали. А ще більше товклося біля мосту. Та ось і ті. що йшли додому, побачивши голову, швиденько повернули назад. Як же, безплатна вистава!
— А народ чого? — Твердохліб до бригадира.— Робота в колгоспі закінчилась?
— Та ми ж, Володимире Васильовичу...
— Ми ж, ми ж!.. Тільки од вас і чуєш, що ми ж!.. Один за одного ховаєтесь, на голову все спихаєте.
Під'їхали.
— Ану розходьтесь! — вилізаючи з брички, гукнув Твердохліб на зівак.— Нічого тут...
Трактор провалився якраз посередині. Не з цього краю чи з того, а вибрав там, де найглибше. Звідкіль його найгірш діставати. Лише задні колеса ледь-ледь з води витикалися.
Як його, чорта, й діставати тепер?
— Доведеться з цього боку місток зовсім розібрати,— бригадир тракторної.— Інакше й не дістанемо.
Розібрати! Легко сказать — розібрати! Осінь глибока: хто у воду холодну полізе?
— В МТС дзвонили?
— Ще не дзвонив.
Спасибі хоч за це. Там же директор — перший в районі перестраховщик. Довідається, одразу кинеться в райком і до прокурора.
— Витягнемо трактор, отоді вже й подзвоните.
— Я давно казав, Володимире Васильовичу, що місток треба укріпити.
— Казав, казав!.. Усі тепер казатимуть!.. Валіть на голову!.. А не можна було ще раз нагадати?.. У мене, думаєте, що: один ваш місток у голові? Чи сто голів на плечах, щоб усе пам'ятати?
Підійшов несміливо Нешерет: відчував — найбільше його провина. Все збирався організувати народ, щоб полагодити, та одкладав із дня на день. От і доодкладався.
— Ви теж хороші! — побачив його Твердохліб.— Кому, як не сільраді, про мости дбати?
— Помилочка наша, натурально,— скис уже зовсім Нешерет.
— Ну, гаразд!.. Якиме! На ось півсотні, катай у крамницю! Візьмеш ящик горілки, якщо не вистачить, скажеш, що потім доплачу. Хто у воду, тому кухоль горілки, щоб не замерз.
Серед народу пожвавлення. Чоловіки враз повеселішали, загомоніли: та ми його за одним махом витягнемо! І голову поміж собою хвалили: оце голова, не те що в інших. Найголос-ніше ж — Курочка. Той перший до річки примчав — не одходив.
— Оце голова дак голова: грошей своїх не пожалів!
А прийде додому — обов'язково запише: "Твердохліб утопив попервах трактор, а по тому споював чесних колгоспників".
Бо дружба — дружбою, а служба, брате, службою.
Твердохліб же, подумавши трохи, сказав, що витягатимуть завтра вранці. Бо мало розібрати місток, а ще й трактора треба витягти. Накаже комірникові дістати вірьовок, та й у трактористів трос є сталевий. Обв'яжемо, обплутаємо, двома тракторами зачепимо — де він подінеться! А тоді вже такий міст поставимо — танк не провалиться!
— Правильно, бригадире? — до бригадира тракторної.
— А що ви робили неправильно?
— То давайте розходитись.
Сказав іще поставити сторожа на ніч. Бо народ є народ. Ще знайдеться стерво: по темному щось зняти із.трактора. Без горілки у воду полізе! І хоч вона,— ота деталь, йому хіба що до задниці, все одно не поверне. Заховає —з міліцією не знайдеш!
— Щоб сторож всю ніч не одходив!
Ну, здається, все. Заїхав Твердохліб ще в контору, потовкся там годин із чотири, а тоді вже й додому пораніше. Минулої ночі майже не спав, та й позаминулої, то аж у голові макітрилось
Але заснути одразу не вдалося: ота ниточка чорна все ще з клубочка одмотувалась. Тільки ступив на поріг — Маруся поспішила чоловіка порадувати:
— Оце що хочеш із Кімом роби! Бо у мене й сили більше немає!
— А що там таке? і
— Із школи вигнали. Казала учителька, щоб без батьків і не приходив.
— За віщо?
— Це вже у нього спитай! — Маруся сердито.
— Ану розказуй! — підійшов Твердохліб грізно до сина.— Розказуй, що там накоїв!..
Кім сидів над підручником: удавав, що учить уроки. Схилився й не писне.
— Чого мовчиш? Язик проковтнув? — Та лясь по потилиці сина.