— На отого пузатого?
— Тс-с, сатано!.. На нього...
— А як прямо учеше?
— Ну, тоді вже стріляй. А на тих, що в його бік бігтимуть, і дивитись не смій! Ясно?
— Та ясно, чого ж...
Поки розібралися, хто де йтиме, і сонце зійшло. Викотилося з-за обрію — велике, червоне, мовби з похмілля, і покритий сизою паволокою степ враз ожив, заіскрився, спалахнув такими вогнями, що аж боляче було дивитись на нього. Добре, що сонце світило у спини, а то батька лисого що вполювали б!
Йшли обережно, иепоспіхом, як і ходять на зайця. Путько — в центрі, редактор і Твердохліб — по обидва боки од нього, а ще далі, замикаючи підкову,— шофер і Пекельний. Довгі тіні чорно лягали на землю, під ногами тріщала-ламалася затверділа стерня, рілля взялася груддям, так що йти було легко, не те що під дощ. А прохолодне повітря, особливо чисте й ясне серед степу, саме, здавалося, лилося в груди, очищаючи їх од вчорашнього перепою, і навіть редактор уже перестав терти лоба, а, повеселішавши, ніс перед собою одностволку, весь націлений на майбутнього зайця. І все було б добре, аби були зайці.
Твердохліб уже кляв про себе Корнія: кінчилася балочка — і хоча б що тобі ворухнулося!
— Де ж твої зайці?
Корній винувато зблимував червоними повіками, він і сам не міг утямити, куди вони поділися. Сам же на власні очі бачив, як залягали в оцій балочці! Крізь землю провалилися, чи що?
— Проспав усю ніч?
— От їй-богу ж не спав!
— Давайте прочешемо ще той он горбочок,— запропонував Путько. І тільки рушили, як із-під ніг у редактора вискочив заєць. Вискочив так несподівано, що редактор як ніс рушницю дулом у лівій руці, а прикладом — у правій, так і смалонув. Смалонув не цілячись, не в зайця — в шофера, який аж підскочив та й став матюкатись. Л заєць, прищуливши вуха, задніми-задніми — покотивсь по стерні сірою кулею, тільки закуріло.
— Промазав! — люто закричав Путько на редактора.— Мисливець собачий!
А заєць котивсь і котивсь, вириваючись геть із підкови. Ось приклався поспіхом до рушниці шофер: пах! пах! — вирвалося з обох стволів по димкові,— заєць ушкварив ще дужче, тільки тепер став забирати в бік Пекельного.
— Корнію, стріляй! — щосили гукнув Твердохліб. Корній, що досі байдуже і аж сонно якось стежив за
зайцем, повернув до Твердохліба обличчя, покивав головою: чую, мов, чую. Встромив перед собою рогачик, став прилаштовувати гусятницю. Робив усе те мов навмисне повільно, і Путько, рубаючи кулаком повітря, досадливо вигукнув:
— Ех, прозівали! Котів вам, а не зайців стріляти! Корній тим часом прицілився, вистрілив.
Понад степом пішов гук, мов од гармати. Голова Корнія мотонулась назад, шапка злетіла на землю, а по зайцю мов ударили невидимою мітлою: він спершу злетів у повітря, а потім покотивсь по стерні. І не встигла влягтися луна од пострілу Пекельного, як перед Путьком. наче змовившись, зірвалися два зайці одразу.
Ці недалеко й одбігли: Путько зрізав їх таким артистичним дуплетом, що обидва постріли майже злилися в один.
В Митрофана Онисимовича все ще тремтіли руки, коли він приторочував зайців до пояса. Пекельний же тримав свого за лапи і не знав, що з ним робити: оддавати одразу чи вже потім, як одполюються. А в Твердохліба одлягло нарешті од серця.
Наполювалися по самісіньку зав'язку. Зайці зривалися майже на кожному кроці, Путько звалив аж вісім штук, шофер — на два менше, Корній узяв іще двох, і навіть редакторові вдалося поцілити одного із свого кривого дула: перебив задню ногу. Заєць довго не давався, ганяли його з півгодини, витратили більше набоїв, аніж на решту, а він усе стрибав та й стрибав, як заворожений. Аж поки шоферові його вдалося нарешті добити.
— Мисливець зачуханий! — насміхався з редактора Путько. Очі його задоволено сяяли, він усе поглядав на зайців, розкладених в рядок біля машини..— А ти чого не стріляв? — цс вже до Твердохліба. |
— Я, Митрофане Онисимовичу, стріляю тільки тих, що на столі. У глибокій тарілці.
— Мисливці, так вашу за ногу! — весело лаявся Путько. І вже у машині, повернувшись до Твердохліба, що сидів позаду, поруч з редактором: — А за динамкою завтра і приїжджай! Поки я добрий.
День, який так щасливо почався (Путько таки не забув: сьогодні подзвонив, щоб забирали генератор), раптом мов нечистий урвав. Обірвав, світлу ниточку викинув, а чорну доточив: посипались неприємності одна за одною.
Щойно, провівши Путька, ступив до контори — задеренчала "віялка". Твердохліб підняв трубку з отим лихим передчуттям, що ніколи ще його не підводило.
Так і є! Дзвонив завідуючий райземвідділом, Твердохлібів
ІфИЯТеЛЬ:
— Володимире Васильовичу, твоя Наталка горить!
— Як горить?
— Не витягає на орден... Тільки на медаль... Двох тонн буряків не вистачає!
— Як не вистачає?! — закричав Твердохліб.— Ми ж із лишком вивезли!..
— Ну, то вже не знаю... Дзвони на цукрозавод — вони дані нам прислали...
Пожбурив Твердохліб на важельок трубку — замало не обірвав. Ухопився був за ручку — дзвонити, та одразу й роздумав: хіба по цьому чортові про щось домовишся!.. Нап'яв на голову картуз, вийшов на ґанок:
— Якиме, запрягай!
І на свого дружка з райземвідділу: "Не міг подзвонити ще вчора — з Путьком би й поїхав... Хоча — вчора ж неділя була, все одно нікого не добився б..."
От уже як не везе, так не везе!
Погойдуючись у бричці, думав сердито про Наталку. Виростила собі .буряки, і горя їй мало! А ти от мороч голову, наче не їй, а йому орден носити.
Й отак в усьому. Отак з усіма.
Цукровий завод стояв при в'їзді в Хоролівку. Твердохліб на заготпункт не став і заходити: рушив прямо до директора.
Там, у першій кімнатці, товклося повно народу. Твердохліб на ходу окинув оком присутніх, чи нема ще якогось голови колгоспу. Голови не було. Тоді він перший. Не зупиняючись, пішов до дверей. Лише запитав мимоходом секретарку:
— У себе?
Одчинив двері не стукаючи.
Там теж товкся народ — не менше, аніж за дверима. Той із заявою, той з накладною, і кожен хоче пробитися першим. А тут іще й телефон: деренчить, аж підскакує. Директор хапає трубку, притиска її головою до плеча:
— Слухаю!.. Слухаю!..— а руками вільними бере то накладні, то заяви. Одні підписує, інші повертає назад: — Не можу!.. Та ні, це не вам! — сердито у трубку: засмикали зовсім чоловіка! Та воно і не диво: з осені для цукрозаводів лише й починається гаряча пора.