— Я б отих складачів хоч на тиждень у колгосп1 — сердився Твердохліб.— На жнива або прополку!.. Сидять по кабінетах, хлібом розкидаються! Сюди пуд, туди пуд,— а ви хоч бачили, як він родить?! Інтелігенція!..
Синові ж сказав, зошит на стіл жбурнувши:
— Передай своїй учительці, що я заборонив тобі такі задачі рішати...
Отже, й тут Світлична виявилась не винна... Хоча хто його знає... Могла ж навмисне оту задачку підібрати?..
Однак із дописом цим вийшло нехороше... Погано вийшло!..
— Де він? — запитав про сина.
— У дворі десь сховався,— дружина засмучено.— І що з нього буде?
— Бандюгою буде!.. Скільки казав: не балуй хлопця! — гримав уже па дружину.— От і догралася!.. Витурять із школи — у свинопаси оддам... Давай уже спати, божа заступнице...
Полягали спати. Твердохліб, натомлений, засмиканий, одразу ж і заснув, а Маруся ще не раз уставала з постелі, виходила з хати: кликати сина. Однак Кім, хоч би і як мати гукала, все одно не почув би: давно уже сидів у Ганжі.
Просився:
— Я у вас заночую... Можна?.. Ось тут, на лавці...
— Ночувати можна, місця не перележиш,— погоджувався наче Ганжа.— А що твій батько скаже?
— Я додому все одно не вернусь!
Дивиться на хлопця Ганжа, на чуб наїжачений,— ну,
викапаний татусь, як одкинути років п'ятнадцять! Чи, може, й
більше. Татусь світовою революцією марив, а у цього що в
голові?.. *
— Чим же це тобі так дома не вгодили?.. Батька побив, чи мати віника понюхати дала?
Слово по слову — дізнався про все.
— Я вчительку тільки так не обзивав! — гаряче Кім.— Я тільки Миколі показав, а він і доніс!..
— А навіщо було показувати?.. Краще уже прямо сказати, ніж отак — спідтишка! Знав же, що учительці буде неприємно, якщо довідається?
— Я ж тільки Миколі...— бурмосився Кім.
— Хоча б і Миколі.
— То ж не я — тато писали.
— В батька твого було тоді розуму стільки, як оце зараз у тебе! — не втримався Ганжа. Поліз до кисета. І аж коли докурив, спокійно звернувся до Кіма: — Що ж тепер нам з тобою робити?
— Не знаю.
— А я, думаєш, знаю?.. Тільки я на твоєму місці до вчительки обов'язково сходив би. Розказав би їй, як було насправді. А то кому вона тепер вірить — Миколі?
— Я Миколі морду наб'ю!
— То теж діло хороше... Але спершу треба сходити до вчительки.
— Не піду!
— Що ж, не підеш, тоді й мені з тобою ні про що говорити. Я, брате, боягузів ще змалку терпіти не міг!
— Я не боягуз!
— Як не боягуз!.. Боягуз: нашкодив — та й у кущі... А вчительці тим часом легко думати, що ти її отак обізвав?
— Я Тетяну Олексіївну не обзивав! — вже мало не плаче Кім.— Тільки Миколі показав...
— От ти їй про це і розкажеш...
Торгувалися, торгувалися, врешті таки дійшли згоди: підуть до вчительки вдвох. Кім, щоправда, спробував хоч сьогодні ухилитися од неприємної для нього зустрічі: пізно ж уже, вчителька, мабуть, і снить. Та Ганжа відповів, що вони подивляться. Як буде у вікні світитись, то зайдуть, а ні — відкладуть на завтра.
У вікні ще світилося.
— От, Олексіївно, прийшли із повинною,— мовив з пороіу Ганжа.
Світлична спершу не помітила Кіма — ховався за спину Ганжі. Та ось Ганжа одступився — і Кім виліз на світло:
— Я не казав... Я тільки Миколі...
— От, от: захудукав, як одуд... Можна присісти? Сів до столу, навпроти учительки.
— А ти, хлопче, постій!.. Раз завинив, то постій!
— Чого ж, хай сідає,— Світлична натомлено. Не те що розмовляти — бачити нікого не хотілося! Та не виганяти ж з хати.— Сідай!
— Я не казав...
На вчительку не сміє й глянути. Вуха аж горять. Мовби їх добре насмикали. А може, й смикали вдома?.. Дивиться на хлопця Тетяна, і немає у ній уже тієї образи, що досі кипіла. Ні на Кіма, ні навіть на батька, який колись написав отого скаженого дописа... Міг би, здається, прийти разом із сином, коли вже так трапилось, міг... Та куди ж: хіба піде голова кланятись якійсь там учительці! Замість нього Колядко прибіг... "Тетяно Олексіївно... Тетяно Олексіївно..." — хоч до рани тули. А тепер і Ганжа. Теж, мабуть, посланцем од Твердохліба.
Що їм ще треба од неї?.. Сказала ж Колядці, що не виганятиме Кіма з класу!
— От прибіг серед ночі: вдома не житиму,— наче прочитав думки Світличної Ганжа.— Бачили героя?.. Закурити у вас можна?
— Куріть,— Світлична байдуже.
— Хлопець уже спить? — кивнув Ганжа на широке, двоспальне, а то, може, й триспальне ліжко під стінкою. Ліжко — не ліжко, а щось середнє між ліжком і полом: на козли покладені дошки, а на дошках уже постіль.— Ото поки сплять, доти й нема з ними клопоту,— так, наче сам мав сім'ю і виростив не одного сина.— А роки біжать. Незчуєтесь, як і цей стане дорослим... Старший хоч пише?
— Пише Андрійко,— відповіла Світлична, і обличчя її одразу ж пом'якшало.— Взяли до полкової школи...
— А чому б і не взяти... Середню ж освіту хлопець набув...
— Так це ж на рік довше!.. Три роки замість двох...
— Не журіться, Олексіївно: промайнуть оці три роки, і незчуєтесь. Та що три роки!.. Чи давно ви у Тарасівку вперше попали? А вже син он у армії!.. Отак і все наше життя: пробіжить, не встигнеш і оглянутись... Іноді як пригадаєш, як надумаєшся, то аж не віриться, що все те із тобою було. Мов колись снилося чи так хто розказував... А людей скільки пройшло — не лишилося й тіні... Химерна-таки штука — життя! — аж головою похитав Ганжа. Дивився прямо на лампу, і в його темних очах ледь відбивалося світло. І вже не вперше подумала Світлична, що Ганжа дуже постарів за останні роки.
"А я? — подумала одразу про себе.— Теж, мабуть, не краща..." І коли провела несподіваних гостей ("Так ви ж уже не сердіться на нього, Олексіївно, з ким не буває!", коли замкнула двері та повернулася до кімнати, то взяла ,в руку лампу і підійшла до дзеркала,— в кутку, біля умивальника. Дзеркало давно уже поснувалося павутинням тріщино^ і, як Тетяна не протирала його, лишалося тьмяне, аж каламутне. Може, тому й здалася Тетяна сама собі особливо старою. Вона аж гніт викрутила, щоб дужче світило, піднесла лампу аж до обличчя,— дзеркало по-совиному зблимнуло, відбило байдуже і зморшки, і посивіле волосся.
"Скільки ж це мені років?.. Сорок?.. Боже, вже сорок!.. А скільки б тобі хотілося? — всміхнулася сумно до себе.— І що б ти хотіла?"