— Мені хоч раз би його приголубити, а тоді вже й померти.
— Ну, ти й мене ще переживеш! Спи уже — покійниця! — хоч знав: не засне. Та й самого не брав сон: після отакого заснути! Покрутивсь, повертівся — звівся тихенько.
— Ти куди?
— Та надвір...
Взувся, накинув піджак, одчинив двері сінешні. В обличчя так і вдарило сирістю, надворі лило й хлюпотіло, і Васильович одразу ж подумав про Ганжу, про хлопців, які з ним приїжджали,— як ото їм по дощі такому! Ступив за поріг й аж зіщулився: бризнуло за шию, хлюпонуло на голову. "Оце ллє — мов прорвалося!" Ледь не ступив у баюру: залило увесь двір, а на вулиці робилося таке, що ні пройти, ні проїхати: сусідський хлопець перебігав учора дорогу та й загруз — ні сюди ні туди. "А вони ж по ріллі",— знову про партизанів подумав, але думка ця не була безнадійна й похмура, схожа на нещодавні думки, а тепла і радісна, бо над усім цим: і дощем, і болотом, і нудною сіренькою темрявою, над тривожним: "Як вони там, серед розкислого поля?" — тремтіло й світилося зайчиком сонячним: а Ганжа таки живий! Живий! І Васильович, повернувшись у сіни та обтрушуючи мокрий піджак, так і не зміг зігнати з обличчя щасливого усміху.
З тим же радісним настроєм він проснувся уранці, і по хазяйству наспіх попорався, й поснідав, а потім пішов до управи.
Дощ пересіявся, хоч, мабуть, ненадовго. Холодний, пронизливий вітер гнав низькі хмари, вівсюжив свинцеву воду в баюрах, все довкола аж порозбухало, вологою насичене, й на темних тинах, мимо яких проходив Васильович, густо тремтіли каламутні краплини. Дерева стояли сумно оголені, солом'яні дахи на хатах геть почорніли, а дими, що витікали з бовдурів, скочувались важко донизу. Під ногами чавкотіло й роз'їжджалося, грязюка важко налипала на чоботи. Васильович одразу ж подумав, як ото буде людям добиратися до маєтку, бо Гайдук іще вчора скомандував: дощ не дощ, а щоб сьогодні всі були на роботі,— й поліцаї ще вчора обгавкували кожен двір, і комірник метушився у службовій запопадливості: "Аякже, аякже німці — вони порядочок люблять! Так що ви той: виходьте усі!" Тож жінки наспіх доварювали, яка на що спромоглася, бо от-от закалатає, задзвонить уїдливо рейка, що її Гайдук наказав принести з колгоспного двору та й повісити біля управи,— лупив щоразу Пантьоша металевим калатаном, що його теж підібрали там же, і маленьке обличчя його щоразу ставало натхненне й щасливе. Дзвонив, поки Гоша вискакував із управи та й виривав, лаючись, оте калатало з Пантьошиних рук— "Ти шьо, поглушити нас хочеш?"
А люди, зачувши металевий той зойк, похапцем вискакували з хат, бігли до управи: там уже стояв коло ґанку Гайдук, нетерпляче поглядав на годинника. Зійдуться стрілки на восьмій — махне рукою, і Гоша, Миша й Пантьоша, які стоять біля нього, по-собачому заглядаючи в очі, вибіжать назустріч отим, що припізнилися, та кийками, кийками — по зігнутих спинах.
— Шнель, шнель, сім'я собаче!
Я вдоху Погрібну так уцілили — тиждень одлежувалась. Тож люди і квапляться: добігти, поки Гайдук рукою не махнув."
I тільки Васильович подумав, що сьогодні, може, ще й не поженуть людей на роботу, як біля управи зойкнула-заплакала рейка, і металевий той звук покотивсь над селом. "А бодай тобі й руки повсихали!" — аж здригнувся Васильович, бо ніяк не міг звикнути до болісного голосіння заліза Він пішов швидше, хоч йому й не грозив дубовий кийок Люди бігли з усіх кінців до управи, обганяючи його. Одні вітали пана старосту, інші, особливо молодші, вдавали, що не помітили, але навіть це не гасило того теплого вогника, що горів у нього в грудях: він саме думав про те, як зайде сьогодні увечері до племінника і розповість йому про Ганжу.
— Запізнюємося, пане старосто, запізнюємося! — показав йому Гайдук на годинника: був у такому ж чорному плащі німецькому, як і Ганжа, і в такому ж кашкеті, тільки з-під полакованого, над самими бровами навислого дашка холодно й строго дивилися ненависні Васильовичу очі, а по праву руку, з кийками в руках, стоялиі Гоша, Миша й Пантьоша. Васильович відповів, що забарився, бо дружина захворіла, а про себе подумав: "Знав би ти, чого забарився!" І не стримавсь, мабуть, од усміху, бо Гайдук запитав підозріло:
— Та чого це ви радуєтесь?
— Чого б це я радувався! — стенув плечима Васильович і примусив своє обличчя насупитись.
Отак він і стояв, по ліву руку Гайдукову, поряд з комірником, одділений од людей смугою відчуження, що її проклало село поміж собою і новою владою... так він і стояв, дивлячись на своїх односельців, приміряючись подумки, кому можна буде слово-друге шепнути, а кому й ні, бо хто вміє мовчати, а в кого язик — як у його брата Івана...
Сьогодні не запізнився ніхто, двір уже повний од люду, можна й рушати, але Гайдук чомусь не подавав команди: натомість він підняв руку, вимагаючи "ахтунгу", хоч люди й так мовчали, похмурі, лише тоскно висвистував над головами вітер.
— Ахтунг! — сказав строго Гайдук І Гоша, Миша, Пантьоша аж шиї повитягували, щоб угледіти, чи хто не ворушиться. Та люди вчені, так і завмерли,— навіть жінки та баби, які ніколи не проходили військового вишколу, навіть підлітки, і Гайдук, опустивши руку, став говорити про те, що доблесна німецька армія добиває більшовиків на Кавказі та Волзі і недалекий той час, коли з червоними буде зовсім покінчено.— А зараз перед вами виступить ваш односелець, воїн переможної німецької армії, який приїхав із Сталінграда, де солдати фюрера добивають червоних бандитів! Біте! — І повів у бік ґанку рукою. І на той жест, наче чортик із банки, вискочив із сіней Степан Гусак — у німецькому мундирі солдатському, в низьких, із широкими халявами чоботях, у високій пілотці, з правою, зігнутою в лікті, рукою, обмотаною щедро бинтами. Люди як уп'ялися очима в ту руку, що висіла на перев'язі, так і не одривалися, і не в одного в очах Приходько прочитав: "Це ж і мій міг устрелити!" — прочитав, бо й сам подумав те ж саме: що і синова куля могла запросто сидіти в оцій руці забинтованій. Степан поправив поранену руку — фронтовий привіт землякам од невідомого воїна, виступив наперед, бундючно виставивши груди, на яких виблискувала одна-єдина медалька, пожалувана