німцями: бач, таки заробив, таки вислужив, та й радий, а те, що мати спливла сльозами, що брат забіг з двору,— те йому байдужісінько: Гайдук йому тепер і за тата, й за матір, за брата й сестру, до нього вчора й пішов, у село заявившись, у нього й вечеряв із новими своїми побратимами: Гошею, Мишею й Пангьошею,— їли порося реквізоване, яєчню в салі, пили самогонку й співали німецьких пісень. Пісні співали в основному Гайдук та Гусак,— навчилися, служачи^в німців, Гоша ж, Миша й Пантьоша їм підтягували старанно, і до пізньої ночі з єдиних освітлених на всеньке село вікон виривалося, аж бряжчали шибки:
"Хох! Хох! Хох!"
Тож Степан поправив поранену руку, виставив но-півнячому груди і став промовляти.
Що він спершу сказав, Васильович не розібрав: усе дивився на перев'язану руку. Але коли Степан згадав Сталінград — насторожився. Ага, його в Сталінграді поранило! І чим довше говорив Степан, описуючи бої в Сталінграді, в яких він і брав найбезпосереднішу участь, тим уважніше слухали люди, слухали й перезиралися крадькома, бо виходило, що не так уже легко даються німцям їхні перемоги, що більшовики не такі уже й здеморалізовані, коли кожен будинок доводиться брати з бою, коли там пекло таке, що й камінь горить — не витримує. А тут іще Степан ляпнув про ешелони з пораненими, які ідуть із Сталінграда на захід: от мовляв, який у німців зразковий порядок, не тс що у більшовиків,— кожен ешелон уже знає, до якого їхати міста, де обладнані зразкові шпиталі. А лікарі — куди нашим: айн-цвай — і знову на фронт!
— Мене завезли аж у Полтаву, то я уже звідти комен нах гауз...
Ага,— перезирнулися люди,— аж у Полтаву! Скільки ж їх, тих ешелонів, коли біля Сталінграда вже й місця не вистачило! І хтось же товче отих німців. Хтось же стріляє!
Натовпом аж гомін прокотився. Люди заворушилися, закашляли, Гоша, Миша й Пантьоша повернулися до Гайдука, чекаючи знаку: хапати й бити, а Гайдук, невдоволений Степановим виступом (він теж помітив зміну в настрої людей), відтер його плечем, виступив наперед;
— Ахтунг!.. Поки німецька звитяжна армія добиває більшовиків на Волзі, ми повинні самовідданою працею доказати свою лояльність до визволителів. Попереджаю: віднині в будь-яку погоду ми будемо виходити на роботу в маєток. Оберег
Крюгер повинен уже на Новий рік одсвяткувати перемогу в новому палаці... Ферштеєн?..
Ферштеєн... Куди ж не ферштеєн...
І пішли на роботу: колоною, а не безладним овечим гуртом. ("Що то значить — німецька культура! — прицмокував Іван Приходько.— Щодня, мов на демонстрацію, ходимо".— "Еге ж, ходимо, поки й рачки поліземо".— "Та й тоді — тільки колоною...") ...Колоною, по чотири в ряд, любо-мило й глянути: молодші — попереду, старші — за ними, а позаду жінки та дівчата. Навіть ці навчилися тримати стрій. Та й де ж не научишся, як оті безрогі чорти, оті бузувіри, оті захребетники так очима й стрижуть: кого потягнути вподовж спини! Колоною, мимо хат і садиб, де лишилися тільки діти малі, та баби й діди немічні, та каліки,— по розкислій дорозі: за село, в степ, до колишнього хутора Іваськи, на якому буде жити віднині німецький поміщик. З роду в рід, тисячу літ — ні більше ні менше, як нахвалявся Гайдук. Ну, це ще подивимося, вовк теж збирався когось узяти, поки його узяло, тож поки що помовчимо та подумаємо нишком про оту Степанову руку: це ж не тільки там ранять, а й убивають, і якщо під поранених — цілісінькі ешелони, з-під одного Сталінграда, то скільки ж це треба могил накопати, щоб поховать усіх убитих? І чи не вийде так, що Гітлерові ні з ким буде й перемогу свою святкувати — лишиться один, як той палець? Отоді буде "хох"!..
Цього разу аж ворушилися бадьоріше: не треба було й підганяти. Люди працювали весело й дружно, і такі були уважні та чуйні один до одного, мов рідні сестри й брати.
Васильович догадувався, в чому причина незвичної запопадливості його односельців, і коли оголосили перерву на обід та дядьки, перекусивши що Бог послав, зійшлися під стіну, од злого вітру ховаючись,— побалуватися тютюновим димком, підійшов і собі до гурту:
— Ану вгостіть, у кого кращий!
Найкращий, звісно ж, був у рідного брата, у Йвана: змішаний із листям капустяним. Цей, відколи пам'ятає Васильович, ніколи тютюну багато не сіяв: чи то ліньки було, чи то безтурботній голівоньці здавалося, що й цього досить, тільки вже з пізньої осені починав розбавляти капустяним листям, а під кінець одне майже листя й курив. "Не тютюн, а казна й що!" — плювалися дядьки, спробувавши Іванового, на що той завжди відповідав: "Зате веселенький: од вашого плакати хочеться, а мій сам сміхом рота дере!" Він і зараз усміхався до брата, лукаво мружачи очі:
— То це що, вже не вистачає німецької пайки? Чи наш таки смачніший?
— Мабуть, що наш,— відповів Васильович, слинячи цигарку. Оглянувся, чи немає поблизу Гайдука або когось із поліцаїв, додав: — Та й визволителям нашим самим їхні сигарети згодяться: грітися взимку. Там же, на Волзі, в степах, як засвище, то держися!
— То вони туди й кожухи наші повезли? — спитав Іван.
— А куди ж.. На те вони й визволителі, щоб наші кожухи взимку носити. Сам був на війні, знаю, що таке морози в окопах. А вони ж іще й незвичні до наших морозів...
"Еге! — перезирнулися поміж собою дядьки.— Виходить, у німців не так усе й ладно, якщо вони збираються й сю зиму в окопах товктися".
Курили, мовчали, чекаючи, що іще пан староста скаже. Та Васильович вирішив: вистачить для першого разу. Був упевнений, що сьогодні про цю розмову все село знатиме. До Гайдука докотиться? Не боявся й цього. Він що говорив? Пояснював дядькам, куди пішли їхні кожухи та валянки. Як їх у комендатурі навчали. То ж із коменданта й питайте.
— А що,— встряв у розмову Мефодій (він іще дужче заріс густою щетиною — мов ховався за нею),— не чували в районі: поблажка нам буде?
— Яка ще поблажка? — витріщив очі Іван.
— Та за те ж, що оце-о будуємо! — кивнув Мефодій на стіни.— Молока, мо', скажуть менше здавати чи крашанок..
— Та й дурний же ти, Мефодію! — відповів Іван. А оком веселеньким, хитреньким — стрель у бік брата.— Які можуть бути поблажки? Не корова ж теше обаполи, а ти!.. Чи ти, може, і яйця несеш? Тільки якого ж то треба півня, щоб тебе потоптав!