— Та куріть уже тут! — А сама вже од мисника та до столу— Оце хоча б розігріти трохи! — журилася. .
Васильович звівся був за пляшкою, що стояла бозна-відколи у закуткові, але Ганжа зупинив: не треба. Не час... Хай як німців потуримо...
— А чи потуримо ж? — не втримався Васильович.
— Потуримо! — Обличчя Ганжі одразу ж стало нещадне й тверде.— Будуть ще німці тікати — штани губити!
— Дай Боже, дай Боже!
Ганжа глянув на Приходька, усміхнувся:
— Відколи це ти став богомільним? Може, й до церкви ходиш?
— Ходив би; аби була,— мовив Васильович.— На цій проклятій посаді не те що Богові, чортові свічки будеш ставити!
— Ну, посада як посада,— заперечив Ганжа.— Як-не-як, а начальство ж.. Та й у німців, гляди, уТіошані...
— Еге, в пошані: так зашморгом у очі й світять.
— Ви спитайте, коли він по-людському спав! — втрутилась Данилівна. Подавши на стіл, вона сіла навпроти Ганжі, жалісливо дивилася, як він їсть.— У нього душа уже вигоріла!
— Нічого: проженемо німця, отоді уже й виспимось.— Ганжа поклав ложку, одсунув порожню тарілку— Оце спасибі: давненько борщу не куштував!
— Дайте я ще підсиплю!
— Дякую, наївся отак! — витер долонею вуса, пильно на господарів глянув: — Розказуйте краще, як вам тут живеться.
— Що ж тут розказувати,— скрушно Васильович: досі радісне обличчя його якось аж померкло.— Новини-то є, тільки чорт їм радий! Придушили нас визволителі — дихнути не дають!
— Гайдук ще тут?
— Та тут же... Набрав поліцаїв з району — бандит на бандитові
— А ви що хотіли: щоб вони були янголами?
— А тут іще маєток,— продовжував скаржитись Васильович,— не мали поміщика — діждалися радості! Мало того, що у полі, так іще й там: хоч умри, а Ьоби! На панщині, мабуть, і то легше було.
— Скоро новосілля? — поцікавився Ганжа: знав, мабуть, і про той панський палац.
— Збиралися ще восени, а тепер на пізніше перенесли. Що не так усе робиться, як того німцям хочеться, а що й погода... То, мабуть, десь по Різдву— Й одразу ж згадав про Євгена, останню розмову з племінником, додав: — Як хлопці не спалять...
— Що за хлопці?.. Які? — аж смикнувся Ганжа.
— Та є тут у нас...— І розповів усе, що знав, про Євгена. Не забув навіть того, як одраяв червоний прапор вивішувати — Гайдукові новий козир давати. Було ж із листівкою — замалим не добрався. Добре, що в німої той же почерк, що і в її померлого брата. А докопався б — не одна голова покотилася б.~
— А з приймачем що там у них?
— Лампи якоїсь не можуть дістати. Грицько он до Харкова їздив.
— Ну, бачу, новин тут у вас...— аж усміхнувся Ганжа.— Ти запиши, яка лампа,— спробуємо дістати. Хай хлопці слухають та й людей не забувають при цьому. Тільки щоб поліцайні до рук не попалися.
— Отож-то й воно,— похитав головою Васильович.— Молоді та гарячі.
— А ми з тобою навіщо?.. Вдруге навідаюся, зроби так щоб я з Євгеном зустрівся. Поговорити буде про що. А поки що вітай, як побачиш.
— Та я зранку до нього зайду,— пообіцяв Васильович. І, повагавшись, запитав про те, основне, про що весь оцей час думав: — Скажи, Василю... Тільки правду кажи: як там наші?
— Наші? — перепитав Ганжа Приходька. Перепитав і насупився.— Радісного мало поки що: до Сталінграда німці дійшли. І Кубань підім'яли під себе. Хоч їх зупинили.
— Що ж воно буде?
— Що буде? Буде те, що минулої зими вже було! Під Москвою... А може, й більше.— Ганжа звів погляд, і такою вірою, запеченою, вистражданою, дихнули його чорні очі, що Приходькові аж ударило в груди.— Буде, Миколо! Нашим лишилось одне: або німцеві хребет зламати, або самим... Відступати вже нікуди...
— А нікуди,— погодився Васильович.— Недарма Гайдук нахваляється: доженемо до Уралу — кінець більшовикам!
— Хай нахваляється: його таке діло собаче — брехати, як німці накажуть. А ви теж не мовчіть. Зараз найголовніше, щоб люди віри не втратили... Ганжа знову заходився лаштувати цигарку, а закуривши, спитав
— Часто буваєш у районі?
— Та доводиться іноді.
— Як будеш, приглядайся, де німці стоять. Добре, аби іще й замальовував. Пам'ять пам'яттю, а на папері надійніше. Особливо до станції приглянься. І де в них які склади...
Васильович не спитав навіщо, хоч одразу ж подумав: напасти, не інакше, збираються! Невже ж у них така сила? Аж повеселішав. Пообіцяв зробити усе, що зможе.
— Коли тепер ждати?
— Як будемо поблизу, так і заскочу,— відповів Ганжа.— Та й лампу ж треба завезти Євгенові. Передай, хай не зариваються: береженого, як то кажуть, і Бог береже...
Невдовзі й звівся: треба йти. Данилівні сказав на прощання:
— Ото — ледь не забув: вітає вас квартирантка.
— Олексіївна?! Та де ж вона, Господи?! — так і кинулася до нього Данилівна.
— В добрих людей.
— А ми уже не знали, що й думати. То заждіть же, я Івасеві хоч гостинця якого передам.
— Ото, стара,— зупинив її Васильович,— їм тільки й роботи, що твої гостинці розвозити!
— Іншим разом, Данилівно.— Ганжа уже надівав чорний плащ, що торохкотів, як залізний.— Бо зараз ми не в той край ідемо.
— Та чи вони ж хоч здорові?
— Здорові, здорові... Ну, бувайте поки що! Не проводь! — до Васильовича, що кинувся був за піджаком.— Сам дорогу знайду._
' Вийшов з хати, пірнув у темряву. Захлюпотіло, затупотіло, наче якісь голоси залунали. Але як не вдивлявся Васильович, до холодної шибки припавши, так і не побачив нікого. Скільки ж їх було? Прислухався: тихо неначе. Аж тоді одірвався од шибки.
В хаті темно (лампу вони погасили одразу, як тільки Ганжа вийшов надвір), темно і тихо, біліє тільки непорушна постать дружини.
— Оце аж на душі розгодинилося — похвалився дружині.
— Гарний він чоловік,— озвалась Данилівна.— Бач, заїхав, не полінувався, а могли ж і встрелити.
— Ну ти й скажеш: устрелити! — аж розсердився Васильович.— Бачила, який у нього автомат! Та ще й хлопці надворі-Та вони од тих шмаркачів і мокрого місця не полишили б!
— Старий, а як ти гадаєш: наші повернуться?
— Повернуться: де ж їм подітися, коли їх отака дівка, як ти, жде не діждеться!
— Це ж і Василько десь там воює,— зітхає Данилівна. "Якщо ще живий!" — ледь не ляпнув Васильович, та вчасно
прикусив язика. Аж сам себе вилаяв подумки. А вголос сказав:
— Та воює ж... Як не воювати — воює...