— Вони ж безоружні, Михайле! — не витримала знову сестра: їй, мабуть, дуже хотілося, щоб Михайло погодився.
— То як — поведеш?
Михайло пошкріб у потилиці. Сказав майже весело:
— Ох, і буде ж мені!.. Тільки таю одразу ж з цього місця й рушимо!
— Так не можна, Михайле,— повинен же я своїх попередити?
— Тоді я вас не поведу,— відповів рішуче Михайло.
— Гаразд,— сказав, подумавши, Ганжа,— гаразд, пішли... А ти, молодице,— повернувсь до Михайлової сестри,— змотайся до наших: передай, що я із твоїм братом пішов. Далеко добиратися? — спитав у Михайла.
— Та як добре ітимемо, то на ранок на місці й будемо.
— Скажеш, що повернуся післязавтрього вранці. Хай не тривожаться.
— Та скажу, скажу... Ви ж хоч стережіться в дорозі... А ти, Михаиле, приходь...
— Прийду,— буркнув, завдав на плечі важкенький мішок та й пішов у глиб саду, а Ганжа вже за ним.
Пройшли городом, потім толокою — ступили на вузьку польову дорогу. Михайло йшов не зупиняючись, йшов упевнено, як ото ходять добре відомою дорогою, його згорблена постать з мішком на плечах похитувалась праворуч-ліворуч,— Ганжа ледь за ним устигав, хоч і йшов упорожні. "Дужий, бугай! Нагуляв на сестриних харчах силу!" Ганжа уже думав про наступну з Михайловим командиром розмову, думав про те, що, можливо, доведеться приєднатися до загону, рядовим навіть ставши бійцем. Ганжа був байдужий до командирських посад: хай вони і командують, воювали б тільки по-справжньому, хоч на це й не дуже щось схоже: надто безпечно почували себе поліцаї в селі, у якому вони оці дні одсиджувалися. Згадав Михайлову акцію з динамо-машиною, запитав:
— Навіщо ви динаму побили?
Вони саме сіли спочити — прямо на дорозі. По обидва боки густою стіною стояли бур'яни, бур'яни заполонили, здавалося, всю землю, затопили з краю в край, хоч подекуди зеленіли й поля, хлібами засіяні, а то й чорніли ріллею: німці насідали, щоб було більше засіяно й зорано, німці дерли шкури із старост, голів земгромад та начальників сільської поліції, а ті вже собаками накидалися на людей, виганяючи в поле: з коровами, з кульгавими кіньми, з лопатами, і більше було скопано, аніж зорано, і руками засіяно, аніж сівалками,— села повернулися наче до далекого минулого, в часи кріпаччини, тільки замість свого пана тепер був пан чужий, хоч при ньому й були з нашого ж села, наші ж таки посіпаки... Вони сиділи посеред дороги, й між ними лежав мішок із картоплею, що ним завбачно відгородився Михайло од Ганжі. Отут Ганжа і запитав його про динамо.
— Побив, бо треба було!
— Навіщо? ,
— А зараз чия влада в селі: н^ша чи німецька? — з викликом запитав Михайло.
— Ну, німецька...
— То щоб вона їм с.іітила?
— Не їм, а людям,— заперечив Ганжа.— Сестрі ж твоїй... Землякам вашим...
— А хай знають, як жити під німцем!
Ганжа затягнувся, цигарка освітила примружені очі.
— Динаму давно ставили? — спитав миролюбно.
— Перед війною.
— Самі, мабуть, і діставали?
— А хто ж!
— їздили в район, добивалися, оббивали пороги. Доказували, що без електрики, без світла не можна ніяк А коли запустили та засвітилося в хатах, ще й мітинг провели. А тепер — ломом по тих же лампочках.
— Я ламп не чіпав,— заперечив похмуро Михайло.
— Ламп не чіпали —* це правда. Це ж із хати в хату ходити — ломом вимахувати! Динаму простіше...
— А що її жаліти!
— То ви кому світло погасили: німцям чи людям?
— А поліцаї? — вже боронився Михайло.— А староста? То це щоб і їм моя динама світила?
— їм, може, й не варто світити,— погодився Ганжа.— А от про людей треба було подумати. Перед тим, як лом до рук брати. їм і без цього гірко та голодно, а ви їм ще темряву... Діставайте тепер бликуни та гас, хто де може. А хто не дістане, то й сиди собі в темряві. Бо окупація... Ну, коли б німці до нас навіки прийшли, тоді було б зрозуміло. Лом у руки та й по лампах, вікнах, щоб і сонце не заглядало. Але ж ви вірите в те, що наші повернуться? Вірите чи ні?
— Якби не вірив, то й не жив би,— відповів глухо Михайло.
— То ви думаєте, що наші з собою нову динаму привезуть? І чи не будуть, Михаиле, довгі роки, поки ви динаму дістанете, люди на лампочки погаслі поглядати та вас тихцем лаяти?
— Хай лають — усім не вгодиш! А я проти окупантів борюся!
— Та воно й видно...— похитав головою Ганжа. Хотів нагадати про поліцаїв, які сплять оце на перинах, не боячись нікого й нічого, але передумав: гляди, ще розсердиться та й підмовиться далі вести.
Та Михайло розсердився й без цього. Мовчав усю дорогу, а під ранок, коли схід зовсім розшився і потекло, полилося, світлом омиваючи степ, буркнув Ганжі, мішок із плечей скидаючи:
— Отут і заждіть. І за мною — ні кроку! Якщо хочете командира побачити.
Пірнув у бур'ян, і вже ззідти засвистав по-хом'ячому. Йому
відповів такий же посвист хом'ячий ("Позалазили в нори, чи
що?" — здивувався Ганжа), почувся наче чийсь голос, потім
затихло. Ганжа постояв-постояв, потім сів на мішок: у ногах
аж гуло, вчесали кілометрів двадцять, не менше, а то й усі
тридцять... Ганжа сидів прислухаючись, і вже його починала
облягати тривога, чи не передумав Михайло, не втік, його
посеред степу залишивши,— заспокоював лише мішок із
картоплею,— мішок навряд чи полишив би: скільки он пропер
на плечах! Сидів на мішку Ганжа, здавалося, вже більше години,
і не одну цигарку скурив, поки знову пролунав посвист хом'ячий
і зачувся віддалений шелест. Ганжа схопився, повернувся в той
бік. 4
Перший на дорогу вийшов Михайло — у денному світлі лише тепер розгледів Ганжа молоде його обличчя. Тридцять років чоловік мав, не більше, а очі такі несподівано сині, що аж не вірилося: він чи не він розмовляв уночі насторожено, готовий в першу ж мить підозрілу кулю у свого "гостя" всадити. А за Михайлом ступив на дорогу чоловік уже літній, із строго офіційним обличчям начальника якщо не обласного, то районного принаймні масштабу; враження доповнював і кашкет коверкотовий з твердим дашком, аж ніяк не замацаним (не звик, мабуть, той картуз піднімати, вітаючись), і коверкотова ж "сталінка", що якраз перед війною у моду серед начальства ввійшла,— відкладний комір, накладні кишені великі, коверкотом обшиті й ґудзики, і галіфе, у хромові чоботи заправлене, чоботи такі блискучі и доглянуті, наче оцей чоловік тільки й знав, що їх чистив. Ганжа аж поглянув на свої кирзяки, збиті й стоптані, руді од глини вгорі й сірі внизу од пилюки, і йому стало незручно за свій неімпозантний вигляд.