Ну, нічого: стерпить і такого. Ніколи було паради наводити. Ступив назустріч і, руку простягнувши, спитав:
— Командир партизанського загону?
— Командир,— ствердив той, прізвища, однак, не назвавши. І в свою чергу спитав: — А ви хто такий будете?
— Я — комісар Королівського партизанського загону Ганжа Василь Панасович.
І — І де ваш загін? — поцікавився той, і зараз іще не називаючись ("Ото, який засекречений!"). ' Ганжа коротко розповів історйю загону. Як воювали, як за ними ось уже більше місяця полюють поліцаї та німці, як нагнали в болото і як вони врятувалися.
Чоловік слухав уважно, не перебивав. Навіть пальцями весь час ворушив, по невидимому столу постукуючи. А коли Ганжа скінчив, поцікавився:
— То скільки вас врятувалося, якщо не секрет?
— Не секрет,— відловів Ганжа, схудле, заросле обличчя його пересмикнулося болісно.— Всього шість душ врятувалося, товаришу.
— Отже, партизанського загону як такого немає,— констатував чоловік.— І що ж ви збираєтесь далі робити?
Ганжа хотів заперечити, що загін таки є. Доки хоч один із них живий і зброї не склав, рано загін хоронити... Але не став сперечатися.
— Що робити, поки що й самі не знаємо. Можливо, товаришу, проситимемося до вас у загін.
— Так-так,— сказав чоловік і знову постукав по столу— До нас, у загін? — перепитав він задумливо.— Але ж ми чужих у загін не приймаємо!
— Як не приймаєте? — отетерів Ганжа.— Які ж ми чужі?
— А отак приймаємо лише своїх, добре провірених.
— А як хто з оточенців попроситься? Чи хто з комуністів прийде, що не встиг евакуюватися?
— До нас не приходять — ми самі підбираємо,— холодно пояснив чоловік— Лише на сто відсотків провірених.
— А народ?.. Народ куди діватимете?
— З народом ще розібратися треба Чому на місці лишилися, нл евакуювалися на схід? Німців чекали, піддалися пропаганді ворожій?.. Скільки було сформовано загонів під час відступу наших? — запитав чоловік І сам собі відповів: — У кожнім районі, я це знаю напевне. А де вони поділися? В перші ж дні розгромлені німцями, перевішані та перестріляні. Чому? Чому, я питаю? Бо не проявили потрібної пильності. Не перевірили як слід свої кадри, допустили класово ворожі елементи. От і поплатилися життям. А наш загін жодного бійця не втратив! — з гордістю закінчив чоловік
— Г багатьох ви фашистів знищили? — поцікавився Ганжа: у ньому вже заворушилася підозра щодо діяльності дивовижно укомплектованого загону.
— Німців ми поки що не чіпаємо,— строго відповів чоловік.— Від того, що вб'ємо якогось фашиста, німецька армія не стане слабшою, а ризикувати загоном я не збираюся. От наші зберуться із силами, поженуть фашистів на захід, отоді ми народ і поведемо за собою.
— А до того — по бур'янах? У норах хом'якових? — не витримав нарешті Ганжа.— На утриманні його он сестри? — кивнув у бік Михайла.— Яка у вас же і на підозрі: проста ж, бачте, колгоспниця!.. Здорово ж ви, товаришочки, воюєте! Та за таку війну, такий рух партизанський німці вам медалі навішають!..
— Ну, ви той! — аж одступив чоловік, вражений оцим несподіваним вибухом.— Говоріть, та не заговорюйтесь! — Досі холодне, самовдоволене обличчя його взялося червоними плямами. Провів рукою, поправляючи пояс, кобуру жовту міліцейську посунув.— Прийшли, так поводьтесь по-людському. А не то...
— Стрілятимеш? — звузив очі Ганжа: в ньому вже аж кипіло.— Стріляй, не бійсь, я ж без зброї! Я не німець — стріляй!
— Хто б у вас стріляв! Образами тільки не треба кидатись. В руках себе треба тримати, товаришу,— додав повчально-докірливо.
— Не буду, гаразд,— втомлено мовив Ганжа. Махнув безнадійно рукою.— Що ж, живіть, рятуйтеся, поки й наші повернуться. Тільки я не знаю, як ви їм у вічі дивитися будете. Коли запитають, що ви тут поробляли, як народ на боротьбу піднімали.
— А то вже хай ваша голова не болить: настане час — піднімемо.
— Ну дай Боже нашому теляті та вовка з'їсти. Бачу, що розмовляти далі нам нема про що.— Руки чоловікові у коверкоті не подав, повернувсь до Михайла: — Прощавайте, Михаиле, дякую, що показали дорогу.
— А ви ж хоч назад утрапите? — запитав Михайло зніяковіло.
— Та якось уже втраплю. Та й іти легко буде: зброю ж із вашої ласки на місці залишив.
— Ви ось цієї стежки тримайтеся, вона доведе.
— Триматимусь.
Обернувся, пішов. І одразу ж за спиною залунав посвист хом'яковий...
До села добрався десь під об|д. Лежав у бур'яні, дивився на
вигін, на хату Наталчину, на клуню, де відлежувалися Світличний
і хлопці, і ще ніколи час так не волікся повільно і день не був
такий довгий... '
— Жаль, що мене не було! — сказав зло Світличний.
— А що б ти зробив?
— Я б його, гада, на місці пришив би!-
— Правильно! — підхопив Вітька-моряк.— Та не тільки його — всіх повикурювати!
— Сядь, не гарячкуй! — осмикнув Вітьку Ганжа.— Не вистачало ще воювати з своїми.
— Добрі свої!
— Ну, не фашисти ж.— Лежачи в бур'яні, Ганжа багато що передумав, охолонув поступово.— Прийде час, життя їх саме із нір повикурює. Та й не всі там, мабуть, такі, як отой командир коверкотовий. Та й той ще одумається.
— Еге ж, одумається! — Вітька заочно зненавидів того чоловіка: рішуче й назавжди.— Знаю я їх, бюрократів вонючих!
— Ну, гаразд, хай воюють як знають. Нам своє треба думати.
Та Світличний з Ганжею не погодився:
— Як це так хай воюють як знають? Ми кров проливатимемо, а вони по норах ховатимуться?
— Гаразд: що тоді накажеш робити?
— Йти!.. Всім туди йти!.. Подивимося, що він заспіває, як ми всі заявимось!..
— Будеш стріляти?
— Треба буде, й стрілятиму!
— Правильно, командире! — знову не витримує Вітька.
— А ви що думаєте? — запитує в решти Ганжа.— Чому мовчите?
Неля й Андрій сказали, що треба іти. Корній же відповів: "А я знаю?.. Ви командири, ви собі й думайте..."
Ну, гаразд, іти то й іти. Спробуємо поговорити іще раз. Тим більше, що це й по дорозі...
Повеселілі, одразу ж стали збиратися. Бо вже й ніч надворі Коротка по-літньому. "Драна", як сказала Наталка.
До речі, де це вона? Треба ж попрощатися. За хліб-сіль жінці подякувати.
— Я сходжу попрощаюся,— сказав, ховаючи очі, Світличний.— А ви тим часом збирайтеся.
— Ох! — аж застогнала Наталка.— Нащо ж отак швидко!