От і зараз із думкою про Нелю й заснув...
Світличний теж заснув, разом з усіма. Прокинувся ж десь серед ночі, прокинувся — і вже й сон його не брав: стояла перед очима хазяєчка. Взувся тихцем, навшпиньки пішов до дверей.
Прочинив важкі двері, наче пірнув у світлу ріку, й одразу ж побачив жіночу постать — посеред двору, на тому ж самому місці, що й минулої ночі. В рясній спідниці, у вишитій празниковій сорочці стояла, як дівчина, що виглядає коханого.
Ой, не світи, місяченьку, Не світи нікому,—
заспівав їй Федір тихенько на вухо, непомітно підкравшись.
— Ох! — сказала вона, коли Федір її взяв у обійми.— Я думала, що ви вже й не вийдете!
— Ще б чого! — мовив Федір. Та й підхопив молодичку, та й поніс бігцем майже до хати,{ бо йому вже здавалося, що позаду риплять двері і вилазить: Корній...
І, присипляючи молоденьку ^Корнієву тітоньку, сам заснув коло неї. Проспав світанок і ранок проспав, у гаряче жіноче тілз вусами зарившись, а коли вона стрепенулась прокинулась, і назустріч ясному дню підхопилася, в'н, ще сонний, ухопив її за руку та й потягнув до себе під ковдру.
— Так корова ж недоєна!
— Подоїмо.
— Он і птиця кричить!
— Не похрипне.
Запечатав їй губи таким поцілунком, що вона тільки — ох! — та й припала, про все на світі забувши, до його грудей...
І відсиджувався весь той день Федір сам, на горищі. А коли Ганжа вже на другий ранок сказав (Федір не заспав цього разу, хоч знову ночував у молодиці під боком):
— Тебе, я бачу, й могила не виправить! — Сказав так, щоб ніхто не почув, все ж — командир. Світличний тільки зубами блиснув:
— А я що, у ченці записався?
— Так на тебе ж бійці оно дивляться! Чому вони в тебе навчаться?
— Доброму ділу навчаться,— відповів весело Федір.— Ти думаєш, що я втіхи шукав? Я людину пожалів!
— Ощасливив? — усміхнувся Ганжа саркастично.
— Ай ощасливив!.. Ех, Василю, Василю, правильна ти в усьому людина, от тільки тут ти щось той... Це що: радянською владою заборонено? Спеціальним указом? Так мов і так поки не скінчиться війна, записуйтесь у ченці. А свої причандали здавайте в міліцію.
— Ну, з тобою балакати...— почав був Ганжа. Почав та й замовкнув. Не міг зрозуміти Федорову поведінку легковажну. Адже зараз вирішується доля загону. Що їм дасть зустріч із колишнім головою колгоспу? І чи не роблять вони помилки фатальної, чекаючи зустрічі? Чи не дізнається про цю ненадійну схованку їхню поліція?.. Голова пухне од тривожних думок, голова розвалюється, а цей вибрав час — котувати! Іншого слова Ганжа й не знайшов. Не сказав тільки уголос не хотів сваритись із Світличним.
Гаразд, [Поговоримо потім. Потім поговоримо, Федоре! А поки що будемо чекати. Зціпивши зуби, чекатимем. Дивитимемося в руду глиняну стіну, од якої нудьга смертельна
на серці, прислухатимемося до звуків, що доносяться з вулиці. Ось підвода проїхала, ось пройшло двоє чи троє, розмовляючи стиха. Закричала дитина, залящав віддалений голос жіночий. Півень здуру запіяв, загавкав десь неподалік собака, заґелґотіли гуси,— їхні нашорошені вуха ловили всі звуки, навіть скрадливі кроки хазяйки, яка несла їм обідати.
— Чи не вгледів хто? — питав Ганжа, беручи відро із паруючою стравою.
— А хоч би вгледів. Я ж із відром. Несу пійло худобі. Стояла, вдивлялася в морок,— шукала, мабуть, Світличного.
— А сестра голови не навідувалася?
— Та щось не було. Ось я скочу до неї.
Збігай, молодице, збігай. Бо в нас уже й терпець уривається. Прийшла аж увечері. Ще й сестру голови привела.
— Ну що? — нетерпляче Світличний.
— Є,— прошепотіла сестра.— Просив тільки, щоб один хтось прийшов. І безоружний.
— Як то без зброї? — вибухнув одразу ж Світличний.— А може, твій голова давно з поліцаями злигався! — Але тут втрутився Ганжа:
— Гаразд, заспокойся. Без зброї то й без зброї. Потримай, командире, мій автомат.
— А чому це ти?
— Бо мені більше з руки: я не такий гарячий. Та ти ж командир, тобі й лишатися з загоном. Ну, веди, молодице, як бачиш, я без зброї.
Повела. Не до хати — в садок Зупинилася, тихо покликала:
— Михаиле!.. То ми вже прийшли.
З темряви вийшов Михайло. Зблиснуло щось у руці. "Пістолет",— здогадався Ганжа.
— Ну, здоров був, Михаиле! — ступив крок до нього.
— Здорові були.— Руки, однак, не подав — стерігся, мабуть.
— Довгенько ж нам довелося на тебе чекати!
— А я вас не звав!
Що правда то правда. Хоч міг би про це й не говорити. Але зараз не до церемоній.
— Ну, от що: давай до справи поближче. До командира свого загону зможеш провести?
— Не можу.
"Ага, таки є командир! — аж повеселішав Ганжа.— І загін, отже, є..."
— Я — Ганжа, комісар партизанського загону з Хоролівки,— назвав себе по ваганні.— Ми нещодавно вирвалися з Вовчого урочища... Може, чув?
— Та щось наче чув...
І Ага, таки чув. І за те спасибі.
| — Нам украй необхідно поговорити з твоїми командирами. : — А як вони не схочуть?
І — Як то не схочуть? Ще й не бачили нас, а вже розмовляти і не хочуть?
— А не хочуть! — В голосі Михайловім уже тріумфуючі нотки.— І я вас не поведу: нам заборонено.
— А може, Михайле, провів би,— втрутилася раптом сестра.— Вони ж безоружні. Та й ждали ж он скільки.
— А шию тобі милитимуть? — роздратовано спитав у неї Михайло.
— Так вони ж безоружні!
— Безоружні! Звідки я знаю: може, у них два нагани за поясом!
— Обшукай,— сказав на те Ганжа.— Обшукай, як не віриш. Ну, обмацуй, давай! Я й руки задеру догори. Або ще краще: руки зв'яжи. Ось і ремінь у мене.
— Чого б я їх вам зв'язував! — буркнув Михайло.— Що я, думаєте, вас не повів би? Мені не жалко. Тільки ж командир заборонив... Знаєте, що мені за це буде?
— Розстріляють?
— Шию добре намилять!
— Чистішою буде. Зрозумій же нарешті: не про мене йдеться. І не про наш навіть загін — про нашу спільну справу. Командир як довідається, кого ти привести відмовився, по голівці тебе не погладить.
— Звідки ж він довідається?
— А я за тобою піду. От куди ти, туди і я. Стрілятимеш? Подивлюся, як ти на свого руку піднімеш!
— Звідки ж мені знати, що ви — комісар? — завагався уже Михайло.— А може, ви — поліцай замаскований? Гестапом підіслані.
— Це ж саме я можу й про тебе подумати. А от прийшов же до тебе без зброї!