Згодом виповз із діжки, обережно виглянув у двір. Було тихо й порожньо, у відчинених навстіж воротах — жодної постаті. 1 Грицько, присідаючи од страху, попід стіною, попід будинком та швидше на вулицю...
Два тижні добирався' додому: ночував здебільшого в полі, оминаючи великі села. Якось вийшов до лугу, прорізаного невеликою річкою, довго стояв під березами, не знаючи, що його насторожило. Може, те, що трава стояла досі некошена, а може, й вигляд самої трави,— отого зеленого килима, щедро затканого квітами,— ніяк не міг зрозуміти, що ото за темні плями на ньому... луї' був наче —подовбаний віспою... Врешті спустився донизу, пірнув у траву,-| та одразу й заклякнув: під ногами, обрамлене густою, аж чорною, мовби прим'ятою травою, виглядало обличчя мерця. Пергаментна шкіра, темні провалля очниць, моторошний вишкір зубів. Далі ж якась бура маса, щось у кінець перетліле, швидше бугорок невисокий землі, аніж тіло, та обручем довкола тонкої, аж чорної шиї — вигорілий комірець гімнастерки з ледь помітними смугами колись червоних петлиць.
Грицько одірвав погляд од мертвого, оглянувсь довкола. Повсюди: праворуч, ліворуч, позаду, попереду — темніли провалля. І він уже знав, що в кожному з них.
Скільки ж їх тут накошено!..
Він ішов лугом, минаючи западини, що густо чорніли довкола, а під ноги попадалося якесь ошмаття, якесь військове начиння,— часом перетліле та здеформоване так, що вже важко було й здогадатися, що то таке. То сумки з протигазами, то шинелі, то кирзові чоботи, то гвинтівки з побитими ложами чи без затворів, а то й патронташі з набоями. Ось Грицько заплутався в реміняччі й замалим не впав... Нахилився, потягнув за ремінь рукою — із трави висмикнулася рука мерця, а потім уже автомат, що лежав під тією рукою. Грицько смикнув, рука з глухим шелестом упала в траву, вивільнила зброю.
Автомат був цілісінький, хоч і геть поіржавілий: в Грицька очі так і загорілися од несподіваної знахідки. Спробував одвести затвор, але сталь прикипіла до сталі, червона іржа намертво зцементувала її— "Нічого, одчистимо",— Грицько уже нізащо в світі не розстався б із автоматом, він уже вирішив, що принесе його додому. Бач, і диск на місці, теж чистити треба. Ну, за цим діло не стане, Грицько уже знав, що зброю найкраще одчищати у гасі або в бензині. А гас чи бензин він обов'язково дістане, хіба ж мало траплялося по дорозі підбитих танків чи машин. Він просто до них не заглядав — обходив стороною, а тепер жодного не пропустить, а бензину дістане... Грицько підібрав клапоть якоїсь брезентини, став витирати іржу. Ось так, витре хоч трохи та й сховає до сидора — добре, що торба велика, що завгодно можна упхати. Грицько зараз не думав, що його можуть десь зупинити, поцікавитись, що він несе... Та й що він, дурний — пхатися з автоматом на очі! Він що, його заховати не може, щоб потім знову підібрати?..
Замотав автомат у ту ж брезентину, заховав до сйдора. Сидор одразу ж поважчав, але то була приємна вага і навіть те, що диск впирався у спину, мало його непокоїло.
Вийшов до річки. Вона була мілкою, крізь чисту воду виразно проглядалося дно, світле й піщане, а по той бік, на крутому березі, густо зеленіла молоденька соснина. Перебрався через річку, пірнув у сосняк.
Тут було повно окопів: довжелезних покручених шанців, напівзасипаних поодиноких окопчиків, обвалених землянок з сліпими віконцями. І чим далі він забирався, тим більше траплялося землянок, уже зовсім непошкоджених. І повсюди гарячим розсипом виблискували стріляні гільзи, особливо довкола окопів, і біліли вигорнутим піском мілкі й глибокі вирви. А молоденькі деревця були геть посічені, покалічені осколками й кулями, і на ранах густо застигла живиця.
Потім сосняк скінчився. Він ступив у справжній лісище: під могутні дуби з такими густими кронами, що сонячне світло крізь них ледь пробивалося, і внизу були сутінки, наче увечері. Було прохолодно, тихо, мертво: ні пташиного гомону, ні звіриного шелесту, застиглою предковічністю віяло від оцих могутніх дерев, над якими, здавалося, і час був не владний.
Але й тут побувала війна: нарила бліндажів і окопів, розкидала повсюди землянки. І тут вибухали снаряди й бомби, і вирви попадались такі, що в них запросто можна було й хату сховати. Повсюди було розкидане військове начиння — сліди поспішного відступу: мотки колючого дроту, передки без коліс, штабелі ящиків з мінами, а снаряди лежали, мов поросята; а он ціла гора поруділих бинтів і звалені в одну купу носилки: шпиталь тут стояв, не інакше. Грицько глянув праворуч і побачив могилки: невисокі, приплюснуті, вишикувані в кілька рядів, мов солдати в строю, з дощечками фанерними в головах. Грицько підійшов, придивився: на дощечці кожній виведено хімічним олівцем ім'я, прізвище, військове звання — лейтенант, капітан, рядовий, рядовий, молодший сержант — смерть усіх поклала рядком, а дощ, а то й сніг уже зробили своє діло: написи геть вилиняли, літери вже ледь було видно, ще кілька дощів, і нікому не розібрати, хто тут поліг,— лишаться тільки безіменні могили... Й од того так сумно, так тоскно стало Грицькові, наче йому самому судилося лежати отут, і він поспішив швидше забратися звідси...
Отак він і йшов, тепер іще більше стережучись та ховаючись, і одного пізнього вечора таки добрався до рідного села і, скрадаючись попід вербами, понад городами, подавсь до Євгена.
Постукав у вікно, що вже й ІНЄ світилося.
— Хто там? '
— Та я... Грицько...— наче сьогодні лише домовились про зустріч і він оце прийшов.
Брат його ухопив у обійми ще в сінях, тиснув і м'яв, мов усе ще не вірячи, що це — Грицько ("ЖИВРЙ, чортяка, живий! Де ж це ти так довго пропадав?.."). В Євгена вже й голос зривався од радості. Грицькові ж аж прикро стало, що брат не питає про лампу. Тож і сказав з ледь прихованою образою:
— А я таки лампу дістав... І автомат... Осьо, у торбині...
Частина шоста
І знову на них напосілися німці.
Це вже стало наче прокляттям: протягом місяця вони тільки й знали, що одбивались од німців. Та що одбивалися! Загін розгромлений, розсіяний вщент, і їх — всього жменьку — загнано в Глухий Кут. У Вовче урочище.