Колись, ще півроку тому, сказав Ганжа, ткнувши пальцем в нижній кут затіпаної карти:
— От сюди — упаси і помилуй!
— А що там? — поцікавився Світличний.
— Глухий Кут... Або ще — Вовче урочище" Німці як заженуть, то й чихнути не дадуть. Як цуценят, передушать.
— Ну, так уже й передушать! — гмикнув у вуса Світличний. А зараз бачив, що таки передушать. Що отут, в цьому кутові чортовім, в оцьому Богом проклятому урочищі, доведеться зложить свої кості.
Два кілометри вздовж, кілометр ушир. Грузьке непролазне болото, смердюче баговисько, заросле рогозом та очеретами,— жалюгідна западина серед голого степу. П'ятачок, який прострілюється вздовж і вшир. Та глибочезна яруга попереду...
Попереду... Вже позаду, а не попереду! Ще вчора їх німці викурили звідти, і ось вони вже майже добу киснуть у цьому болоті.
І занесла ж їх нечиста сила сюди, в оцю пастку! А що мали робити? Куди діватися?..
Коли німці оточили хутір, де партизани одсипалися після чергового маршу ("Марш!.. Не марш, а драпіж!.. Припустень заячий!")... коли німці взяли отой хутір у нещадні лещата, їх було дев'ятнадцятеро: все, що залишилося од чималого загону після місячних безперервних боїв. Дев'ятнадцятеро чоловік на добру сотню німецьких вояків, а поліцаїв і порахувати важко було, поліцаїв, як галичі, з усієї області, вважайте, зігнали. Коли їх облягли, оточили, здушили, наче зашморгом, і Ганжа, і СВІТЛИЧНИЙ — усі дев'ятнадцятеро подумали, що оце вже й кінець, що отут доведеться й загинути... коли їх обсипали кулями — голови не звести,— Ганжа аж закам'янів на виду, а Світличний став лаятись так, щоі аж повітря гусло довкола, і під пожмаканими, обвислими від утоми та безсоння вусами гаряче зблискували зуби.
Коли ж поліцаї почали гукати, щоб вони здавалися, бо все одно переб'ють, Світличний і зовсім не витримав, зірвався: автомат — у правій, граната — у лівій і під кулі, на постріли, на поліцаїв та німців! І всі вісімнадцятеро, всі як один із хрипом, з криком — услід за Світличним...
Це їх і врятувало: божевільний порив, атака настільки безглузда й неждана, що ворог отямився лише тоді, як вони вже прорвалися...
Та вечір... Та яр, до якого вони невдовзі й скотилися...
Глухий Кут... Урочище Вовче...
їх гнали тим яром, поки й загнали в болото. В очерети. У твань непролазну...
Скільком удалося врятуватися? Скільки прорвалося?..
Під ранок сповзлися докупи. Лежали по пояс, по плечі в болоті, з обкусаними комашнею, невпізнанно розбухлими обличчями, налиті смертельною втомою: усю ніч повзали, шукаючи один одного,— під кулями, під мертвотним світлом ракет. Шість душ із дев'ятнадцяти. Лежали і вслухалися, чи не захлюпоче, не шелесне, не трісне, але, крім поодиноких, од берега, пострілів — наосліп, навмання, аби вони не забували, що їх стережуть і нікуди звідси не випустять,— крім тоскного висвисту куль, нічого не чули.
— Все!..— прохрипів Світличний.— Довоювалися!..— І таке припечатав, що аби це було раніше, Ганжа обов'язково його осмикнув би: дівчина ж поруч! Та й рідний племінник. А зараз мовчав.— Все, комісаре! — Федір звівся, глянув у той бік, звідки спроквола, наче аж знехотя лунали постріли: — Пострілюють, гади!.. Знають, що все одно передохнемо!.. А-а, туди твою мать! — Ударив кулаком по купині, аж бризнуло тванню, ткнувся обличчям у зламаний лікоть.
Решта лежала й мовчала. Отупіла, байдужа, охоплена єдиним бажанням хоч на хвильку заснути, хоч на секунду забутися, дати спокій змученим мізкам, що аж горять. Вони давно уже спали б, аби не ці кровопивці. Оця нечисть безжалісна, оця мошва. Клубочиться хмарою, роїться над головами з канудливим писком, обліплює обличчя, шию, руки, залазить у ніздрі, в очі, у вуха. І жалить, жалить нестерпно. Немає вже сил відмахуватися, снаги немає терпіти. Всі п'ятеро тільки й знають, що стирають з обличчя сіру масу, розбухлу од їхньої ж крові, а шостий... Шостий, Пекельний Корній, спить, аж приплямкує. Лежить на купині, мов на перині, ворушить товстими іубами. Чи то шкіра як у вола, —ш нерви з мотуззя, тільки спить Корній таким сном непробудним, солодким, наче його обличчя й не покрите живою сірою плівкою. Ну, та цей і на сковорідці розпеченій спатиме!..
Перший не витримав Вітька-моряк ляскав, ляскав долонею по лицю та потилиці, а потім примостив на купині гвинтівку, пірнув у баговисько. Дістав із дна повні пригорщі липкої грязюки, вимастив шию, обличчя, мстиво сказав до густющого рою, що аж дзвенів над головою:
— Отепер спробуйте — укусіть!
Дивлячись на Вітьку, пірнув по грязюку й Андрій: для себе та Нелі. А за ним уже й Ганжа та Світличний.
Одразу ж полегшало. Чорні, як болотяні дідьки, вони деякий час непорушно лежали, блаженно заплющивши очі. Потім Федір ворухнувся, одірвав од купини голову з обвислими, як у сома, обліпленими гряззю вусами.
— Так що будемо, хлопці, робити? Може, й справді здаватися?..— Бо вже звідусіль: і позаду, й попереду, і з лівого боку, і з правого гукали невпинно: "Гей, бандити, вилазьте!", "Здавайтеся, поки живі!", "Ганжа, вилізай!",— Чуєш, особисто запрошують,— кивнув у той бік головою Світличний.
— Пождуть — мені не горить,— озвався похмуро Ганжа. Бликнув очима запаленими (на обличчі сірому, грязюкою вкритому, моторошно забіліли білки), сплюнув у твань.
— Ну, якщо не горить, тоді хоч поспати,— відповів на те Федір. Обвів поглядом усіх трьох, запитав: — Хто почергує? Щоб якась зараза не підлізла?
— Давайте я,— зголосився одразу ж Андрій.
— А не заснеш?
Андрій заперечливо хитнув застиглим, як маска, обличчям.
— Ну, якщо не заснеш... За годину мене розбудиш... А тепер, хлопці, спати!
Одразу ж і поснули. Лежали сірі, мов ящери, занурені по пояс у болото, кожен на своїй купині, що не давала опуститись на дно. А день уже розгорався по-справжньому, й над очеретами в блакитному небі повільно піднімалося сонце. І було воно таке печально-ясне, таке урочисто-засмучене, мов зібралось на похорон.
Мружачи важкі, набряклі повіки, Андрій поглядав у небо, в ясну голубінь, таку непотривожено чисту, що аж стискалося серце. І думав... Не просто думав —г відчував усім єством своїм змученим, що, мабуть, цей день для нього буде останнім. Що мине кілька годин, а може, і менше, і для нього ЕЖЄ не існуватиме ні неба, ні сонця, ні очеретів, і німці, а скорше — поліцаї, витягнуть з болота його розтерзане тіло, непорушне й розм'якле, та й кинуть догнивати у бур'янах. Уявив себе, мертвого, так виразно й зримо, що аж здригнувся. Подумав приречено: "Ото так тобі й треба!.."