Так разом і пропхнулися в двері, для хлопців призначених.
— Сюди! — сказав їм поліцай, що стояв у коридорі. Зайшли ще в одні двері, до великої кімнати. Тут, прямо на
підлозі, лежав купками одяг, а біля ще одних, навпроти, дверей застигло кілька голих постатей.
— Роздягайтесь! %
— Зовсім? — аж злякався Грицько.
— Ні, тільки до шкіри! — реготнув поліцай..
Грицько одійшов у найдальший куток, став роздягатися. Сидора поклав на спід, прикрив старанно одягом, щоб не було помітно. Шкіра одразу ж покрилася дрібненькими прищиками, не стільки од холоду, скільки од сорому, зігнувшись, щоб не так було видно, він побіг до дверей, де вже стояв голий, у чому мати родила, Сашко.
Двері одчинилися, вийшло кілька хлопців: у кожного на шиї теліпалася бирка з номером.
— Забрали? — поцікавився Сашко.
Хлопці не відповіли: пригнічено пішли до одягу.
— Слідуючий! — гукнуло з-за дверей.
Ця, мов іще більша, кімната була вся заставлена столами. І за кожним — постать у білому. Хлопців спершу погнали праворуч, де стояли медичні ваги, вони так і йшли табунцем, голі, нещадно освітлені сонцем, ховаючись один за одного, і дядько, який стояв при вагах, теж у білім халаті, з рукавами засуканими, мов у різника, став кричати на них, щоб не перлись гуртом.
— Як барани, прости мене Господи! — Вибирав поглядом, тицяв товстим пальцем у груди: — Ти!.. Тепер ти... Та не топчись — не в конюшні! Стій смирно!
Став на ваги і Грицько. Дядько посовав гирками, голосно крикнув:
— Шістдесят сім! Добрий бичок! — І ляснув Грицька по згорбленій спині.
Потім Грицько переходив од столу до столу, і його вислуховували, стукали молотком по коліні, заглядали, мов коневі, до рота. Врешті він опинився перед найбільшим столом, що за ним сидів якийсь поважний німець у мундирі, з накинутим наопаш халатом, а поруч — молодесенька жіночка з ніжним, як у дитини, обличчям і такими довгими віями, що аж вітер ішов, коли вона ними зблимувала. Грицько її як побачив, так до столу й поліз — грішне тіло прикрити, і німець враз заджеджиркав, махнув сердито рукою.
— Одійди! — переклала дамочка: дивилася на голого Грицька і хоча б тоді зблимувала.— Не налазь!
Грицько одклеївся од столу, прикрився долонями. Німець знову проджеркотів щось сердито, і дамочка наказала опустити руки.
— А ви не дивіться! — буркнув Грицько, ще міцніше притискаючи долоні. Дамочка всміхнулася, не зводячи безсоромних очей із Грицька, щось прощебетала до німця, той муркнув, але не став більше вимагати, щоб Грицько розтулився.
Натомість запитав, і дамочка ж переклала:
— Фах маєш?
— Що? — не зрозумів Грицько.
— Ким працював?
— Я із села...
Дамочка повернулась до німця, той щось коротко буркнув. Взяв листок, на якому всі оті люди у білому записували щось про Грицька, черконув по ньому пефом.
— Можеш іти,— сказала дамочка, й Грицько, все ще не одриваючи рук, пішов до дверей. Тут, уже в дверях, його перехопив ще один чолов'яга в халаті: повісив на шию бирку з номером.
— Не загуби! — попередив.— Це тобі документ, поки й до Німеччини довезуть.
Грицько проскочив у двері, кинувся притьмом зодягатися. Все ніяк не міг поцілити ногою в холошу: його аж тіпало.
Ночували тут же, тільки хлопців одділили од дівчат ("Щоб не наробили дітей!" — заіржав поліцай). І Грицько вже уночі, коли всі спали, обережно розв'язав торбу, намацав лампу, шевську колодку і великим гвіздком, що його висмикнув іще вдень, підважив планочку. Вклав у видовбане Євгеном гніздечко лампу, припасував планочку в колодці на місце, сховав у клумак і аж тепер трохи заспокоївся: весь день боявся, що хтось полізе до сидора. А Грицько — кров із носа! — мусив принести лампу додому: про себе вже вирішив, що Німеччина його не побачить. Йому ніяк не можна їхати до Німеччини. Хай вона їм западеться, ота фашистська Німеччина!.. Грицько втече по дорозі... Як, не знав іще й сам, але що втече — був переконаний...
З думкою про втечу й заснув.
Проснувся за сільською звичкою рано — ледь починало світати. Звівся, оглянувся.
Довкола лежали скоцюрблені постаті, і сон в усіх, мабуть, був дуже неспокійний, тривожний, бо хто стогнав, хто ворушився, а хто бурмотів. У великому приміщенні з голими, обдертими стінами було так похмуро й незатишно, що в Грицька аж стиснулося в грудях. А тут він іще пригадав рідну хату, і братів, і батька, і матір, і йому так захотілося додому, так захотілось...
Глянув на двері — вони були трохи прочинені. Тоді він обережно звівся, щоб не потривожити сонних, підняв клумак, пішов до дверей, переступаючи по підлозі тіла.
За дверима, в довжелезному коридорі, нікого не було. Лише мерехтіли лампочки високо під стелею. Постояв, рушив сторожко далі..
Коридор круто вигинався ліворуч, а там були вже величезні двері, що вели надвір: Грицько їх запам'ятав іще вчора. Підійшов навшпиньки, прислухався: по той бік наче нікого не було. Відчуваючи, як серце стукотить аж під горлом, узявся за масивну бронзову ручку, натиснув донизу. Ручка виснула, мов їй зуба зламали, Грицько так і обмер, а по той бік почувся якийсь рух. Двері стали одчинятися, одчинятися вже самі собою,— в світлому прорізі виросла чорна постать поліцая.
— Яка тут нечиста сила товчеться?
— Мені, дядьку, до вітру,— знайшовся Грицько.
— А ти що, до ранку почекати не можеш?
— Так уже й світає!.. Пустіть, дядечку, бо терпіти несила! — скривився, от-от заплаче Грицько.
— Біжи, тіки недовго розсиджуйся! — змилостивився поліцай.— Бо мені скоро змінятися.
Грицько, поки поліцай не роздумав,— у двір, побіг за будинок. Знайшов іу споруду, до якої просився, зайшов, хоч і не дуже хотілося: здавалося, що поліцай дивиться в спину. Сторожко вигляїгув потім: нікого не видно. Пішов, пригинаючись, попід стіною високою, з дротом колючим угорі, наткнувся на порожні діжки. Діжки лежали одна поверх одної, при самій стіні,— Грицько, не роздумуючи, протисігувся між стіною й діжками, заповз у одну, зачаївся: лише б пересидіти, поки поженуть у Німеччину, а там уже якось вирветься із цього двору страшного. Грицько лежав, скоцюрблений, у бочці і чув, як виганяли поліцаї хлопців та дівчат, як шикували, лаючись, у колону, як рахували, щоразу збиваючись та починаючи знову, і його аж піт циганський приймав: ось-ось недорахуються та й почнуть його шукати... Та врешті пролунала команда і тупіт, почав віддалятися, а потім така тиша запанувала, що Грицькові стало по-справжньому страшно: уявив, що б йому зробили німці, аби знайшли.