А ще Христос оповів притчу про блудного сина:
♦В чоловіка одного два сини було. І молодший із них сказав батькові: ♦Дай мені, батьку, належну частину маєтку". І той поділив поміж ними маєток
А по небагатьох днях зібрав син молодший усе та й подався до далекого краю, й розтратив маєток свій там, живучи марнотратно. А як він все прожив, настав голод великий в тім краї,— і він став бідувати.
І пішов тоді він, і пристав до одного з мешканців тієї землі, а той вислав його на поля свої пасти свиней.
І бажав він наповнить свого живота хоч стручками, що їли їх свині, та ніхто не давав їх йому.
Тоді він спам'ятався й сказав: "Скільки в батька мого наймитів мають хліба аж надмір, а я з голоду гину отут.
Устану й піду я до батька свого та й скажу йому: ♦Прогрішився я, отче, против неба та супротив тебе. Недостой-ний я вже зватись сином твоїм; прийми ж ти мене, як одного з своїх наймитів".
І вставши, пішов він до батька свого. А коли він далеко ще був, батько угледів його — й переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його.
І озвався до нього той син: "Прогрішився я, отче, против неба та супротив тебе, й недостойний я вже зватись сином твоїм".
А батько до слуг своїх кличе: "Принесіть негайно одежину найкращу і його зодягніть, і персня подайте на руку йому, а сандалі на ноги.
Приведіть теля відгодоване та заколіть — будем їсти й радіти, бо цей син мій був мертвий — ожив, був пропав — і знайшовся".
Й почали веселитись вони.
А син старший його був на полі. І коли він ішов і наближався до дому, вчув музику та танці.
І покликав одного із слуг та й спитав: "Що це таке?"
А той каже йому: "То вернувся твій брат, і твій батько звелів заколоти теля відгодоване — бо ж здоровим він сина прийняв".
І розгнівався той — ввійти не хотів. Тоді вийшов батько його й став просити його.
А той відповів і до батька сказав: "Ото, скільки літ служу я тобі і наказу твого не ослухався,— ти ж ніколи мені й козеняти не дав, щоб із приятелями своїми потішився я.
Коли ж син твій вернувся оцей, що проїв твій маєток з блудницями,— ти для нього звелів заколоти теля відгодоване".
І сказав він йому: "Ти завжди зо мною, дитино, й все моє — то твоє.
Веселитись та тішитись треба було, бо цей брат твій був мертвий — і ожив, був пропав — і знайшовся".
— Господи! — підніс догори руки о. Діодорій, і низенька стеля ніби аж піднялася над ним угору— Поможи нам, недостойним, навернути ще одну овечку в череду твою! Просвіти його душу, очисть його серце, нагостри його слух, проясни його зір — хай чує і бачить! — Очі о. Діодорія натхненно горіли, високий, страшенно худий, він підносився над отією труною, що стояла у його ногах, мов щойно воскреслий із мертвих, і Оксен уже відчував дріж у тілі і трепет у серці.— Молімося! — вигукнув о. Діодорій.— Молімося, сестри, за іще одного блудного сина!..
Приголомшений, глибоко вражений вийшов Оксен із халупи. Надворі стояла ніч, жінки розчинялися в ній безплотними тінями: "З Богом, сестро".— "З Богом, сестро",— шелестіли і на прощання одна одній. Єдине віконце світило слабко у темряву, воно то світлішало, то враз мовби аж гасло: о. Діодорій метався, мабуть, по, хаті, а Оксен стояв посеред вулиці, і прохолодний вітерець не міг остудити його палаючого обличчя.
Був наче хворий. Голос о. Діодорія все відлунював у ньому, а довкола вчувався гарячий шепіт: то сестри молилися за нього, Оксен аж здригнувсь, аж оглянувся, і хоч довкола нікого не було, йому все ж здавалося, що шепіт лунає й лунає, наче вже й сама темрява молилась за нього...
Прийшовши додому, одразу ж дістав Новий Заповіт. Читав і сам собі дивувався, як не бачив оцього й оцього: в нього наче й справді прояснилися очі, очистився мозок...
З того часу не було запопадливішого учня в о. Діодорія, ніж Оксен.
Перший приходив і останній виходив. Перейняв від о. Діодорія його жести і рухи, не зводив з нього переповненого вірою погляду, намагався вгадати щонайменше бажання свого душпастиря: адже о. Діодорій стояв найближе до Бога, тож, слугуючи йому, слугуєш Богові,— і о. Діодорій все більше прихилявся завжди суворим серцем своїм до нової овечки.
Якось доручив Оксенові читати замість себе Євангеліє. Оксен аж спалахнув од несподіванки, голос його аж тремтів, коли він почав читати, йому здавалося, що він виділився з-поміж інших, став на щаблик ближче до Бога, в нього аж очі зволожилися од розчулення.
Так поступово Оксен став наче помічником о. Діодорія. Ніхто про це вголос не казав, але по тому, як шанобливо прислухалися до нього сестри в бозі, можна було зрозуміти, що вони про нього думають. Та й сам о. Діодорій не приховував своїх намірів щодо Оксена. Якось, залишившись удвох (Оксен все частіше залишався ночувати в молитовному домі: о. Діодорій ставав уСе немічнішим, якась потаємна хвороба підточувала могутній колись організм)... о. Діодорій сказав:
— Старий став... немічний... чую: скоро предстану перед Всевишнім... На кого залишу отару свою?..
Оксен завмер. А о. Діодорій, гостро й пронизливо глянувши на Оксена, якось аж сердито продовжував:
— Лишаю на тебе — більше ні на кого. Боюся тільки: не вистачить у тебе сил вберегти сестер од спокус многогрішного світу, нема в тебе строгості.. Сказано-бо: в страсі й покорі народжується справжня віра в Бога... В страсі й покорі,— повторив о. Діодорій.— Буду молити Всевишнього, щоб він укріпив твій дух, дав тобі сили... Іди!
Оксен вийшов, так і не здобувшись на слово: сам ще не знав, годиться він у душпастирі чи не годиться. Врешті поклався на Бога: як Бог захоче, так хай і буде. Захоче — додасть о. Діодорію віку, захоче — поставить на його місце Оксена.
Якось уранці до нього прибігла одна із сестер, що готували по черзі їжу для о. Діодорія. Бліда й перелякана:
— Ой, брате, горе!
Оксен, який саме вмивався, так і застиг над відром.
— Душпастир преставились! Зайшла в хату, а вони лежать у своїй труні й не ворушаться.
Ось воно — сталося! — солодко стислося Оксенове серце.
Забувши навіть утертись, біг Оксен вулицею.
Не зміг одразу зайти до халупи, хоч двері були одчинені навстіж Раптом здалося: о. Діодорій не вмер, а живий. Зустріне на порозі підозрілим поглядом: "Чого спішив, нечестивцю? Посісти місце моє?" Трусонув головою, перехрестився, аж тоді ступив досередини.