Ховали о. Діодорія другого дня, ополудні. Покійник лежав із замкненим, суворим лицем, відреченість від усього земного застигла на мертвому тому обличчі, його душа, мабуть, давно уже стояла перед Богом і не просила — вимагала належного місця в раю, винагороди за довгу і вірну службу; вона, та душа, одразу ж забула про свою убогу паству, бо покійник мов аж чекав нетерпляче, щоб його пошвидше накрили віком та опустили до ями,— не бачити ні сонця, ні неба, ні запечалених облич сестер,— і Оксен мимоволі все швидше і швидше бубонів слова заупокійної молитви, а коли домовина нарешті опустилася в яму, коли застукотіло по дошках груддя землі,— спершу лунко й дзвінко, а потім все глухіше й глухіше, коли виріс приплесканий горбик із жовтої глини, майже вдвоє коротший од о. Діодорія, наче тіло його одразу ж і вкоротилося,— Оксен відчув мимовільне полегшення і мовив до сестер, які плакали:
— Чого плачете, маловірні? Не плакати, а радуватись треба: полетіла душа пастиря нашого прямо до раю. Там,— показав на небо Оксен,— там витає вона зараз серед янголів божих, зрить Вседержителя нашого. Підемо ж, сестри, в обитель свою і ще раз помолимося за упокій душі новопреставленого раба божого Діодорія.
Коли верталися з кладовища після поховання, сестри потяглися за ним покірною черідкою. І відчув солодко Оксен, що віднині вони будуть схилятися перед ним з такою ж покірністю, як і перед о. Діодорієм.
І ще більше замкнувся у невеликому світові, що його уособлювали сестри у бозі. Десь; кипіли пристрасті, вибухали події, що потрясали землю,— Оксен нічого не чув і не бачив. Поселився в халупі о. Діодорія, тщв тільки вечірніми гуртовими молитвами, читанням Євангелія. ї коли б не війна, він там би й скінчив свою життєву дорогу. Та, почувши про війну, одразу ж подумав: ось він, кінець світу, день Страшного суду. Поклав собі йти у світ, поміж грішників: рятувати, поки не пізно, заблукай і душі.
Добиравсь до Тарасівки два— місяці. Хотів день Страшного суду зустріти на рідній землі, серед односельців. Порятує, скільки зможе, вирве з обіймів лукавого, поведе за собою до Бога.
Тож Оксен і не думав слухатися сина. Був переконаний: не Іван то промовляє, а нечистий говорить його вустами. Що ж, якщо рідний син стає на дорозі до Бога, він зречеться й сина.
Завтра, як тільки син піде на службу, Оксен збере свої нужденні пожитки та й залишить цю оселю. Знав уже, куди піде, хто прийме його з дорогою душею, хто відчинить навстіж двері.
Була та хата найзлиденнішою в усьому селі. А господиня її — найнещаснішою.
Появившись у Тарасівці, Оксен не випадково зупинив свій вибір на ній, Одарці Безрідній. Знав: де найбільше горе, там найблагодатніший грунт для посіву.
Весь вік пила горе, заїдала бідою.
Погубила ж її велика краса: хлопці колись бігали тічкою, не давали проходу. Стовбичили попід ворітьми, билися на смерть, спихаючи один одного з тієї доріжки, що вела до серця Одарчиного, і дівчата дружно її ненавиділи, і якась люта зависниця, якась із отих, що й укусить, і медом помаже, пустила чутку, ніби Одарка давно вже порчена: встигла переспати з отим і з отим, та до того ж ще й відьма — мати замолоду доїла чужих корів.
Чутці охоче відразу й повірили — обростала все новими деталями, Одарка, мовляв, уже не тільки хлопців — чоловіків не цуралася, які молодші та красивіші, бо не раз бачили отого й отого, який, забувши рідну жінку і совість, стрибав, як собака, до Одарки у двір. Чутка котилася од хати до хати й ставала не чуткою, а правдою.
Хлопці ще більше стали в'язнути до дівчини: легка ж пожива А коли один із них, що зовсім уже був знахабнів, поліз рукою, куди не треба, та й заробив од дівчини по пиці... коли він при всьому народові чесному сказав, що знаємо ми вас, недоторканих: з першим-ліпшим лягаєш, а тут захотілося ціну набити... коли до Одарки врешті дійшла страшна ота правда, в яку не вірила хіба що вона,— дівчина мов із цепу зірвалася! А, так! А, такі ви!.. Такі ви усі!.. Тож я вам усім іокажу!
Вибрала найвірнішу подругу, яка щойно вийшла заміж, та й зманила од неї чоловіка. Так запаморочила голову, що він посеред медового місяця покинув свою молоденьку жіночку, день і ніч товкся під двором у Одарки. Мов дурманом обпоїла, бісова дівка: що йому не казали, як не срамили — мов не чує нічого й не бачить. Очі аж каламутні: так і видно, що на кого не дивиться, а бачить тільки Одарку. І коли та подруга прибігла й упала у ноги,— пожалій, верни мого чоловіка! — щось жорстоке і мстиве зблиснуло в очах у красуні: а ви мене дуже жаліли, як ногами топтали? Забирай своє золото, якщо зумієш,— воно мені не дуже потрібне! Отак і зажила Одарка з чоловіком украденим.
Народила Одарка дочку: жити б, здавалося, та жити,— з чоловіком украденим нею милуватись. Так той наче сказився: став ревнувати Одарку, докотився до того, що, йдучи на роботу, замикав жінку в хаті. А одного разу, коли посварилися добре і розпалена Одарка сказала, що раз він такий — раз не вірить, то на зло йому когось знайде, ухопив горня з окропом та й плеснув їй в обличчя.
Провалялася Одарка в лікарні майже півроку: врятували одне око, а друге зварилося. Та ще рубці по всьому виду — страшно й глянути.
Повернулася додому сама, а чоловіка уже й не застала: повісився. Чи то злякався, чи совість заїла — хтозна. Лишилася Одарка одна з малою дитиною та з обличчям спотвореним.
Підростала дочка — росла й ненависть Одарки до дитини. Воно ж, як на гріх,— все в тата. І очі, і брови, і ніс, і ходить точнісінько так Як гляне на неї Одарка, так її наче окропом обварить. Це ж той ідоляка, що її так спотворив, сховавсь у могилу, хоч бери та викопуй, а ця тут на шиї висить каменюкою! Та коли ти вже здохнеш, чума тебе б узяла!
І від злості великої, од життя розпроклятого заходжується бити дитину. Так лупцює, так б'є, що чути, як воно кричить, аж на другім кутку. Прислухаються жінки до того крику розпачливого, прислухаються та й клянуть поміж собою Одарку: — Оце ж падлюка свою дитину катує!.. Та що б же їй і руки повсихали!..
Жодна, однак, не бігла заступатися: зв'яжися із сатаною — сам собі будеш не радий. Недарма ж про неї у селі так і казали: