Щоразу шепотів одну й ту ж молитву — "Отче наш".
Колись знав їх безліч: од всіляких хвороб, од дощів і посухи, мслитви-прохання й молитви-подяки, молитви у радості й молитви в печалі, святкові й буденні молитви, молитви до Бога Отця, Сина і Духа Святого і Діви Марії, до всіх апостолів та пророків, великомучеників і великомучениць, що виповнювали Царство небесне й ревниво стежили, аби кожному з них була віддана належна шана. Не згадаєш, забудеш — і віділлється тобі навіть тут, на грішній землі.
Виб'є твою ниву град... Або здохне телиця... Або якась пошесть нападе на овець... Ото так і знай: забув пом'янути якогось святого. Біжи мерщій до церкви та став йому свічку, та спокутуйся перед ним у щирій молитві!..
Колись Оксен так і робив. Кожен пророк, кожен святий пантрував над певною ділянкою у великім господарстві Оксеновім і треба було не забути нікого, не образити хай і мимовільною, але неувагою, щоб росло й колосилося, плодилось і множилось. І Оксен міг би позмагатися з будь-яким батюшкою щодо знання молитов, і, стоячи в церкві, ловив себе на тому, що підказував у думці батюшці подальші слова тієї або іншої молитви.
Тепер же знав лише одну. І не ходив більше до церкви. І не клякнув перед іконами.
Через великі душевні терзання прийшов Оксен до справжньої віри.
Коли розкуркулили — кинувся звично до церкви: за порятунком, захистом. Вистоював довгі служби, переймав священиків, що виходили з храму, цілував гаряче руки, питав: за віщо? Вони ж стояли найближче до неба, то повинні були знати, чим Оксен прогнівив отак Господа, чим не вгодив, що Бог одвернувся од нього.
Але святі отці й самі не знали нічого.
Були не менш розгублені, аніж Оксен. Закривалися храми, скидалися на землю хрести, нечестива комсомолія виганяла священнослужителів з божих осель, всю країну захлеснула повінь безбожжя,— що могли вдіяти вони, слабкі соломинки, на розгойданих хвилях зневіри? Благословляли, мовби відмахувались, Оксенову нахилену голову, бурмотіли звично: "Моліться, надійтесь на Всевишнього", і Оксена не раз підмивало спитати: "А ви, батюшко, дуже надієтесь?" — і він одходив, розчарований гірко, і вже якщо й молився, то більше за звичкою: в ньому починала ворушитись образа на Бога. Сам собі боявся зізнатися в цьому — смертельний це гріх! Але нечистий все частіше підступав до Оксена, особливо ночами, безсонними, тривожними, довгими, коли найм'якша подушка муляє каменем, а думки напливають, безнадійні і) темні, без жодного зблиску, розради. "А чи не занадто жорстокий до тебе Бог? — допитувався в такі хвилини нечистий.— Скільки ще можна збиткуватися з тебе?" — "Господи, прости, заступись! — зривався з постелі Оксен.— Одверни мене од лукавого!.." Та навіть цієї милості не давав Бог Оксенові: тільки лягав, як нечистий заходжувався біля другого вуха: "Дивись: закривають церкви, топчуть у землю хрести, палять божественні книги,— а він усе терпить. Цькують його слуг, плюють на його образ,— а він все мовчить. Собаці бездомній, і тій би урвався терпець! Так хто ж він такий: многотерпеливий чи многобоязливий?" — "Господи, Господи, прости мене, грішного! — клав покаянні поклони Оксен.— За що караєш?.. За віщо?"
Порятунок прийшов, коли Оксен уже стояв на порозі зневіри.
Отець Діодорій.
Стрілися випадково на вулиці. Оксен пройшов мимо, та враз зупинився: він чи не він? Знав же суворого батюшку добре, не раз бував у нього на службі, та й сиділи колись за столом у покійника-дівера. Не такий отець Діодорій, щоб його забути, не впізнати, хай і через багато років! Тільки ж дуже вже незвичний мав вигляд цей чоловік, так разюче схожий на отця Діодорія. Як простий смертний, у мирському, де й коса поділась, і борода, що врочисто і строго спадала на груди? Оксен повагався-повагався, а потім, набравшись рішучості, наздогнав, легенько торкнув за рукав:
— Скажіть, добродію, ви не отець Діодорій?
Це був таки він. Роки не минули безслідно й для нього: безбороде лице усіялося зморшками, але все так же суворо й пронизливо дивилися очі з-під чорних наколошканих брів, а губи були такими ж твердими, непоступливими над важким підборіддям. Затинаючись, Оксен довго пояснював, хто він, де вони стрічалися, а о. Діодорій незблимно дивився на нього й не казав ні слова. Коли ж Оксен замовк, зовсім розгублений, владно кивнув: "Ходім!"
Привів Оксена не до храму, а до якоїсь убогої халупи.
Оксен переступив поріг і зупинився в нерішучості, вагаючись, зачиняти за собою двері чи лишити. Похмуро було у приміщенні. Світло ледь-ледь пробивалося крізь єдину шибку. Врешті зважився — зачинив: двері виснули так, наче в них наболіла кожна кісточка. Ще дужче потемнішало. Оксена вразило убозтво. Та найбільше настрахався довгою труною, що стояла прямо на долівці недалеко од столу і правила, мабуть, о. Діодорію за ліжка виднілася прим'ята подушка, недбало застелена ковдра.
Оксен пошукав очима ікони: перехреститися, але стіни були голі, тож перехрестився прямо в куток, де мала бути божниця.
— Сідай! — наказав господар і втупив важкий погляд у Оксена.
Очі його мерехтіли чорно і моторошно, аж пекли. Оксен зі страхом подумав, чи сповна розуму ця людина, і щоб порушити гнітючу мовчанку, несміливо запитав:
— А де ваші матушка?
— Преставилась,— коротко й неохоче відповів о. Діодорій.
— Царство їм небесне! — перехрестився Оксен.— Гарна була людина! — Хоч не міг пригадати, яка насправді була матушка.
— А дочка ваша? Надіюсь, во здравії?
— Прокляв! — відповів, як одрубав, о. Діодорій. Підступив майже впритул до Оксена (очі вже не просто пекли — палили!), ткнув йому в груди сухим довгим пальцем:
— Чого до мене прийшов — говорити словеса суєблудні чи спасать свою душу? Знаю, все знаю,— не дав Оксенові мовити й слова,— читаю в душі твоїй скаламученій, як у книзі одкритій. Поселився у ній нечистий, а ти його тішиш щоденним ходінням по місцях нечестивих.
— По яких місцях, батюшко? — аж простогнав переляканий Оксен.
— Не зови мене батюшкою — зови братом своїм во Христі. Храм відвідуєш?
— Відвідую, аякже, відвідую! — поспішив потвердити Оксен.— Тільки закривають же храми.
— І добре роблять! — гримнув о. Діодорій.— Бо не вогнища віри то, а ями, повні гною і смороду! Од них пішла вся смута, через них Господь Бог одвернувся од нас!