Якось проїжджав мимо хати, де Оксен збирав жінок. Була саме неділя, стояв один із останніх тих днів, коли сонце ще начебто світить по-літньому, і вітер не холодить, то ж жінота
вийшла із хати та й усіяла призьбу} а поміж нею — сивобородий, сивоволосий батько, і справді. на апостола схожий. Іван мимоволі притримав коня, щоб підслухати, про що вони там розмовляють Почув жіночий голос: "А як я дам милостиню злій або нечесній людині? Всякі ж є люди на світі!" — і батькову відповідь: "А хіба воді .не однаково, якою трубою, бігти: золотою чи глиняною? Богові ви даєте оту свою милостиню, Богові, а не людині!" — і подумав про себе: "А й справді — однаково! І вода ж, мабуть, однакова витікатиме,— що з глиняної, що з золотої..." То ж Іван не мав би особливих претензій до тата, аби не Гайдук
Скористався якось нагодою, коли Ольга вийшла з хати, підступив до старого:
— Ви б, тату, були обачнішими! Поменше ходили б селом. Оксен здивовано звів брови:
— А хіба що: вже й по селу ходити не можна?
— Можна, тільки нічого людям очі мозолити.
— Хіба німці молитися забороняють?
— До чого тут молитви! — стенув досадливо плечима. — Ви, тату, наче маленькі: не хочете пойняти, що Гайдук жде не діждеться, аби поквитатися з нами.
— За що ж йому квитатися? — спитав тихо Оксен.
— А то вже вам видніше! • Не я зі старим Гайдуком у в'язниці сидів. Чи, може, забули, як ховалися од нього? Коли він з бандою по селах мотався?
Оксен нічого не відповів Сидів опустивши голову, перебирав якийсь шнурок, густо пов'язаний вузликами. І Йван уже м'якше додав:
— То нащо самим голову під обух підставляти? Скінчиться війна, тоді ходіть скільки вам улізе. А до того посидьте в хаті — не підводьте себе і мене.
Старий мовби послухався: два дні сидів як миша. А потім, діждавшись, коли син пішов на службу, знову повіявся до пізнього вечора. Уже і повечеряли, а батька все не було й не було. І чим довше чекали його, тим більше лютився син. Не дав старому переступити й порога:
— Вас, тату, хоч на ланцюг припинай!
Оксен нічого не відповів: відчував, мабуть, що прошпетився. Бочком проліз у свій закуток, завовтузився там. Іван дивився батькові в спину, в геть зарослу сивим волоссям потилицю, і така ненависть спалахнула раптом у ньому, що йому аж руки затремтіли — стусонути.
Ольга ж тим часом зібрала на стіл:
— Сідайте вечеряти, тату!
— Я щось, дочко, не хочу.
— Та поїжте хоч трохи. Як же голодним лягати.
— Що ти липнеш до тата? — втрутився Іван: голос його аж дзвенів.— Тато, може, на отих своїх вечорницях лемішки об'ївся. Не знаєш хіба, які молодиці впадають коло них?
— Гріх тобі, сину...— почав Оксен, але той не дав докінчити фрази:
— А вам, тату, не гріх? Не гріх знущатися з мене?!
— Хто з тебе знущається?
— Ви ще й питаєте! Прикидаєтесь невинним ягням, а мене зі світу хочете зжити!
— Потерпи, сину, мені вже недовго жити лишилося. Бог...
— Як же — недовго! Ви й молодого переживете!
— Бог мене скоро покличе до себе.
— Бог чи покличе, а Гайдук — то напевне! А ви, наче навмисне, робите все, аби він швидше про вас довідався. Та якби тільки про вас! — аж закричав.— Захотілося живцем у петлю — воля ваша! Мене ж нащо вплутуєте?
— Хто тебе вплутує?
— Ви! Думаєте, Гайдук одного вас загребе? Скільки про це вам казати?!
Оксен уже мовчав. Опустив голову, перебирав на колінах штанину. В Івана ворухнувся жаль — рідний же батько, не чужа людина,— і він, уже стримуючи себе, мовив:
— Давайте, тату, так: щоб ця розмова була останньою. Ви ж не маленькі. То мала дитина не розуміє нічого... Потерпіть іще трохи... А зараз сідаймо вечеряти.
— Дякую, я не голодний.
— Сідайте, сідайте, нічого сердитись.
— Я не серджуся.
— Сердитесь — бачу. Тільки й мене зрозумійте. Я ж оці всі роки спав і бачив себе на нашому хуторі. Німці пообіцяли: як тільки скінчиться війна — повернуть землю. Ще й, може, за вірну службу зайвину приріжуть. А якщо сказав що не так, то вибачайте: таким уже вродився.
Однак батько до столу так і не сів. "Таки сердиться! — подумав Іван.— Ну, хай посердиться, може, порозумніша хоч трохи!"
Ліг, задоволений розмовою й собою. Серед ночі Ольга вийшла із спальні — свекор все ще стояв на колінах.
— Тату, чого не спите? і
Оксен урвав молитву, повернувся до невістки:
— Прости мене, дочко: не , мала мороки, так принесло старого на шию.
— Та що ви, тату! За що вас прощати? Мені веселіше, коли ви є. А Йвана,— оглянулась Ольга на двері, — на Івана не зважайте: показиться та й охолоне.
— Гарна ти дитина! — розчулено мовив Оксен.— Бог тобі оддячить за твою доброту.
І після розмови з невісткою наче заспокоївся. Коли Ольга повернулася знадвору, свекор уже лежав. Поклав руки вздовж ковдри, склепив повіки — не поворухнеться. Аж моторошно стало: примарилось, що свекор помер. Підійшла навшпиньки, придивилась, прислухалась: дихає. Заспокоєна, прикрутивши гніт у лампі, пішла до своєї кімнати.
Тільки вийшла — розплющив очі.
Це вже стало звичкою: не спати майже до ранку. А колись спав як убитий. На старість же обсіло безсоння. Ходив навіть до лікаря. Той довго торочив про якусь нервову систему, виписав порошки, гіркі, як смертна кара. Попив їх щось із тиждень, але не помогло, тоді він, змирившись, сприйняв це безсоння як ще одну спокуту, наслану Богом.
Щовечора або, вірніше, щоночі ставав на молитву:
"Отче наш, що єси на небесах..."
Молитва лилася гаряче й щиро, зринаючи з глибини його єства, з самої душі, вона проймала Оксена до сліз...
"Нехай святиться ім'я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі..."
Ніхто, в такі хвилини не стояв поміж Оксеном і Богом. Ніхто не заважав, не заходив чи виходив із хати, і в святій умиротвореній тиші гаряче снувалася молитва, спливаючи з Оксенових вуст:
"Хліб наш щоденний дай нам сьогодні;
І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям своїм..."
Бог проступав поволі із темряви, світлий лик його нависав над Оксеном —"Господи! Господи!" — аж стогнав у душі Оксен, і клав земні поклони, і хрестився, і молився...
"І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє Царство, і сила, і слава Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь".