— Я думаю, що лист згубився! Знаєш, яка тепер пошта!—сказала матушка.
Коли лист наш не дійшов, значить пошта, справді була несправна,—ми написали другого, ще довшого й палкішого.
— Хтось мені говорив,—сказав на цей раз я, коли знову ми не одержали відповіді,—що там у них у місті в кожного стоїть під столом особливий кошик для таких листів... Як, скажемо, прийшов такий лист, так зараз його на шматки і під $тіл!
— Який ти жорстокий!—зідхнула матушка. Більше ми не писали листів. Незрозумілу мовчанку
матушка пояснювала тим, що син не має часу в далекім місті. Д я, довго криючись із своєю думкою, сказав нарешті:
— Любо! Такі, як Сергій, не повинні визнавати, шанувати й любити батьків, коли вони в них попи... Релігія—опіум, матушко, а я йому—ворог!
Коли я починав, хоч і жартівливо міркувати про це, матушка відходила од мене. Вона ніяк не хотіла погодитись зі мною, бо Сергій був для неї тільки син.
Ллє для мене ця випадкова думка не пройшла без сліду. Невже син правий?.. І дарма, що я ще вірив тоді в бога, мені хотілось, щоб помилився я, а не син. Я переніс із церкви додому старі, в щкуряних палітурках, книжки, а з замку я брав ще інші, де ганьбилось віру— од того, що я читав і перші і другі разом, у голові ставав все більший туман. Я відпочивав за геніяльно-поетичними псальмами і сміявся, коли мені до рук попала нова біблія. Я навіть спробував читати уривки з тієї чудної книги матушці.
— Васю, що ти читаєш?—скрикнула вона.—Уже гріх і сором од того, що ти торкнувся до цієї безбожної книжки.
І того дня перед сном у мене не було бажання молитись. Та вплив цих веселих оповідань зниказдуже швидко. Через кілька день я знову ставав вірним, каявся, ходив вночі до церкви просити прощення, чекаючи в завтрішнім дні страшної кари Содома і Гомори.
— Господи! Прости мене, раба нерозумного!—молився я. Книжки, взяті з санаторія, я повертав із страхом. Вони пекли мені руки і в той час ніхто б не примусив мене переказати їхній зміст. Неділями я надхненно і суворо творив молитви: церковні одправи, проказані мною, оживали, кожне слово набирало нового змісту. Підчас казань, які складались у моїй голові безсонними довгими ночами, люди плакали, бо страшний суд їх дужче лякав, ніж мене.
Після піднесення йшов спад. Сили зникали. Я раптом ставав стомлений і виснажений. У те, що я казав напередодні, знову не вірилось. Мене знову здивовано зустрічав бібліотекар:
— Чому це ви так довго не приходили?
Я я, прийшовши од нього, запирався сам у кімнаті.
— Може, тобі, Васю, голова болить? Ляж, відпочинь!стурбовано казала матушка.
Нишком вона проклинала книжки і таємно від мене одсилала їх Марфою назад.
— Ти їх не читай, хай їм всячина!
Коли б я і збожеволів тоді, в тім нічого не було б дивного. Страшно почувати, що все життя помилявся, а ще страшніше чекати з дня на день кари за свої сумніви!
Руки стали прозорі, в них не зосталось і краплини крови, ноги не слухались, у вухах до болю шуміло і через цей шум я ледве розчував те, що мені кричали.
— Далі так не можна!—сказав я сам собі.—Час оновитись або стати тим, чим був раніше. Кінецькінцем, може, зрікшись сану і втративши бога, я придбаю сина?
Мрії про сумісне життя із Сергієм полегшували мені страждання. Я брав з комоду його портрет і уявляв, як звеселіє його обличчя, коли він довідається про мою жертву.
— Я тебе так люблю, любий сину, що сам уб'ю себе заради тебе!
Ллє легше було мучитись, ніж зважитись. Вільних днів я заходив подалі в ліс, щоб зостатись насамоті.
— Батюшко!—раз покликав хтось весело мене.
Я обернувся. Коло мене спинився віз, а з нього легко вискочив невисокий чоловік. Попервах я не впізнав його, але пильніше роздивившись, я, нарешті, догадався, що переді мною стоїть Тиміш. Він узяв мене, як друга, за руку і, наказавши дядькові їхати, пішов зі мною по дорозі.
— Ви щось змарніли здорово... За синком, мабуть, скучаєте?.. Він і мені щось перестав писати.
— А ви хіба не вкупі?
— Я вже другий рік на селі... А що це на вас ні підрясника, ні хреста?.. Може, ви вже не піп?
— Злидні... ні ввіщо вдягтись...
— А я думав, що ви вільний громадянин,—сумно посміхнувшись промовив він.—По правді кажучи, я на вашому місці давно б кинув оту вашу церкву. На міститься в голові: син комуніст, а батько піп—трохи чудно...
Віз виїхав на гору і Тиміш уже прощався зі мною. Тоді я затримав його й сказав:
— Син мені не відповідає на листи зовсім... Так я вас попрошу, коли ви писатимете до нього, то не забудьте сказати, що я одрікаюсь од бога.
— Оце правильно! Так і напишу, що в тебе, Сергію, не батько, а золото!—Він весело захитав мені головою і щосили стиснув руку.
В суботу матушка назбирала на соснах живиці, бо' на ладан давно вже грошей не було. Нею і була набита кадильниця, що курилась тонкими голубими струкмами пахощів, коли я ввійшов у неділю до вівтаря. Микита Иванович гордо переходив од ікони до підсвічника, де запалював свічки та лямпадки, навмисне гулко стукаючи залізними підборами. У притвір крізь двері вітер кидав сухе шершаве листя. Баби куняли,—голови їхні, запнені хустками, хитались, коли вони покашлювали.
Цей день нічим не відрізнявся од минулих неділь, коли я завжди з тремтінням у серці, починав одправу. Сьогодні прийшли всі ті, що з давніх-давен вважали своїм обов'язком бути в церкві. Я підійшов був до ризниці, бо несвідомо рука, зучена за десятки літ до цього жесту, протяглась за ризою. Раніше я підходив до ікони Ісуса Христа творити молитву, але тепер, замість суворих очей я бачив тільки жовтувату фарбу, і ікона здалась мені погано намальованою картиною. Не було тих думок, що примушують падати навколюшки.
— Батюшко, пора починати...
У вівтар нечутно ввійшов Микита Иванович.
— Я зараз.
Ллє сказавши й це, я не наважився вийти за врата. Я навмисне заглядав у вікно, переставляв дароносицю, хрест, світильник,— ніби зараз не можна було обійтися без цього.
— Васю, іди вже!
Це сказала матушка. Вона стояла найближче, біля блискучого підсвічника, у чорній сукні, яку вдягала тільки у свята... виснажена і стара, як і селянки.
Кожен чекав, що я скажу "Благословен бог"... ї вийду з хрестом у руках і в епітрахілі за врата.