— Який там біс спозаранку людям виспатися не дає?
— Це я... до вас із просьбою...
Мій голос, мабуть, був найнебажаніший хазяїнові в цей момент. Він не знав навіть, що сказати.
— Борошна хотів у вас позичити!
Двері одчинились зовсім і я побачив порожню кімнату з нефарбованою підлогою, на якій валявся кожух і подушки, звалені з лави. Вустя, що сиділа на них, скорчившись, підвела голову і крізь сльози посміхнулась, глянувши на мене. До Різдва було далеко, а до Великодня ще далі—що б робила тут Вустя. Я глянув на Микиту Ивановича,—він, мабуть, зрозумів мій мовчазний погляд, бо заговорив перший:
— Вона, батюшко, захворіла трохи... Ну, звісно, сирота—хто їй дасть притулок?.. Так я ото і взяв її до себе, ближня ж вона мені.
Вустя, яка напружено вслухалась у розмову, раптом випросталась, хоч і була в самій сорочці.
— Ви, батюшко, йому не вірте,—забалакала вона,—він часто кличе мене ночувати... І б'є... Сьогодні, коли почув, що ви стукаєте, ударив мене потягом: і зараз дуже болить
— Замовч!..
За цими словами Микита Иванович підбіг до баби і почав її бити щосили кулаками.
— Ви б її не били...—сказав я, легенько взявши за руки хазяїна.
— А ти не втручайся!.. За борошном прийшов?! Злидні чортові! Вроді старців такі попи, як ти.
Я ніколи не сподівався од завжди ввічливого, чем-ного і статечного Микити Ивановича такої лайки.
— Ви не маєте права так казати... За Вустю заступаюсь, бо вона дурне, нерозумне створіння... А борошна не хочете дати, так це діло ваше...Я собі піду.
— Так собі й підеш? А потім усім розляпаєш, що от, мовляв, який титар той у мене... Брехні розпускатимеш... Я ж кажу, що вона хвора. Хто краще знає: я чи вона? Ви ж сами кажете, що вона дурна, а мені не вірите.
— Я нічого не знаю. Кожен живе, як хоче... Я прийшов тільки за борошном.
— Геть, хитра иродова душа!
Звичайно, я пішов. А в хаті плакала Вустя, яку знову став бити Микита Иванович.
Так я нажив собі ворога. Я давно тієї думки, що багатство псує людей і дає їм право незаслужено ображати інших.
Того разу борошна достала в якоїсь своєї родички Марфа, а потім у замку одкрився санаторій, який несподівано дав мені заробіток. Я їздив на станцію, то з пасажирами, то за всякими продуктами,—тоді з мене став добрий хурщик, спочатку всім було чудно, що піп хурщикує, але поволі звиклись. Та й ніяк я не був похожий на священика в той час, поганеньку кіску свою, що одна тільки нагадувала про мій сан, я ховав під заячу шапку,—а хто б сторонній відрізнив мене, одягненого в кожух, рукавиці, з башликом на шиї, од тих дядьків, що йдуть взимку біля своїх саней.
Коли б не одкрився в замку санаторій, може б, моє життя і кінчилось так звичайно, як почалось. Я сам ніколи не цікавився своїм майбутнім, бо думки про сина заглином дозвілля,—але коли б мені самому довелось вгадати його, я б помилився.
— Васю, ти б взявся за щось, за якусь роботу абощо, а то і на виду змарнів ти, і забалакуватись став,— так тобі недовго й збожеволіти.— Сказала матушка. Вона нишком, без мого дозволу, ходила до лікаря, турбуючись про моє здоров'я.
— А що тобі сказали в лікарні?—спитав я відверто, бо мені самому хотілось стати іншим.—Невже ти думаєш, що в моїй голові не все гаразд?
— Що ти, бог з тобою!—замахала вона руками.
Один з трьох червоноармійців, які довгий час стояли в нас, полюбив мене, і. від'їжджаючи, подарував матушці ватянку, а мені стару рушницю.
— Даремно ви даєте мені зброю!—сказав я.
— Хіба це зброя?., з неї й зайця не вб'єш...—посміхнувся він.
— Однаково мені не можна полювати.
— Ну, тоді продасте.
Рушниця зосталась у нас. Довго вона лежала в чулані, непотрібна нікому. Яле восени я про неї згадав... У наших лісах дуже багато всякої дичини, але щоб бити її, треба добре знати місця, а хто ж краще за мене їх знав? У випадковій розмові санаторійний лікар похвалився, що він би з охотою купував куріпок і за кожну платив би добрі гроші. Тоді я, забувши про заборону полювання для священиків, став мисливцем. Увечері я йшов до замку з убитою за день птицею. Лікарева жінка дуже хвалила м'ясо куріпок, але я жодного разу не насмілився покуштувати його, бо був би злочин—розкошувати в злиднях. Лікар, крім грошей, давав мені ще і старі, непотрібні йому, газети, як і ми з матушкою прочитували, при світлі каганця, од пер шого до останнього рядка.
Мій ворог, Микита Иванович, розносив про мене найгірші чутки. Нової влади він не любив і вважав негідним християнина тримати в руках ту газету, де боло б щось безбожне. Доноси, підписані його іменем, читав дуже часто благочинний, що надсилав до мене суворі листи. Яле полювання мене захопило, а в газетах я надіявся щось знайти про сина, і моє передчуття мене не обдурило.
— На, Любо, читай...—сказав я раз увечері дружині, передаючи їй разом з газетою окуляри. Я намагався сказати це якозмога байдужіше, хоч голос і зрадив мене. Вона здивовано одірвала очі від шитва. Схвильовано я стежив за нею: ось вона поклала голку, надіває окуляри, бере газету і довго шукає в ній чогось особливого. Тоді я, щоб не мучити її, показую пальцем на дрібно надруковане місце.
"Райпарком,—починає по складах, як дитина в сільській школі, матушка.—Чудні які слова, Васю! До чого ж тут рай?... викликає на четвер Сергія...
Хвилину вона мовчки дивиться на мене, потім газета випадає їй з рук. Вії моргають крізь окуляри і права рука Любина шукає хустку. Я я встаю і дарую їй той поцілунок, шо десятків три літ тому був би для неї цілою мрією.
— Он, бачиш, він і живий,—здивовано каже вона, ніби я давно в своїй пам'яті поховав сина.—Давай напишемо йому листа!
Того ж вечора я одшукав ручку і почистив об волосся перо, щоб легко можна було розібрати написане. Матушка удавала з себе сувору й ображену матір. Вона казала, що коли б прийшов син, вона зустріла б його холодно, докоряючи йому за ті страждання, які витерпіли ми за його відсутність. Яле я знаю, що якби справді настала така щаслива хвилина, то вона забула б всі ті думки, які складала, щоб одурити саму себе, і, не витримавши сліз, перша б кинулась йому на шию.
На станції я розпрощався з довгим нашим листом, опустивши його в скриньку. Ми сподівались одержати відповідь через два тижні. Минули вони, настав призначений день, в який ми поклали собі чекати ще стільки ж.