Мало чого мені треба дописати. Все перетліло і сили немає роздути жарини, щоб оживити себе тим вогнем. Хіба я зараз не мертвий, хоч і ходжу, хоч і балакаю? Я відчуваю, як той герой у билині, як глибше й глибше входжу в землю— Раніше я жив без мети, але це мене не турбувало,—а хіба тепер я можу сказати, навіщо я існую. Кому я здався? Люба певна, що я божевільний: вона жаліє і боїться мене.
Я приніс жертву, але кому це потрібно? Нишком собі я думав, що нею примушу інших полюбити мене. Яле я тільки нажив ворогів. Непримиримий мій недруг і досі—Микита Иванович. Тепер його побожність і святість стала приказкою. Всі сміються з нього. Ті, що боялись колись слово йому сказати, тепер тюкають, коли він іде. Він і досі думає, що про його відносини з Вустею розбалакав я, хоч мене зроду такі справи не цікавили.
Через три дні після пропажі коня, теж уночі, згорів мій єдиний хлівець: в огні пропали сани, віз, з десяток курей,—все те, за що я міг узяти хоч невеликі гроші. Хтось помщався. Дивно, як досі не підпалено того будинку, де живу.
Хто це робить—не знаю. Яле коли випадково я, йшовши на хутори, зустрів благочинного, мені здалось, що він найбільше винен у моєму зубоженні. Він, ніби мене зовсім не помітив, одвернувся, щоб не дивитись мені в очі. Може, він думав, що злиднями примусить вернутись до того, що я кинув навіки.
Марфа зібрала свій мотлох і, слізно попрощавшись, пішла доживати останні дні до своєї родички—їй нічого було в нас їсти.
— Васю, піду і я у наймички,—сказала матушка, після її відходу. — Що ж робити, коли ні з чого жити?
— Покинеш мене самого?.. Син покинув—його не вернеш, а ти теж хочеш піти тією стежкою!—відповів я, чуючи в її словах правду і єдиний вихід.
Лікар, якому я носив куріпок, переказав мені, щоб я до нього прийшов.
— Що, батюшко, од сина так нічого й не чути— спитав він.—Я чув, що вам дуже погано живеться... У нас є одна робота, але мені якось ніяково вам її пропонувати.
— Яка?—з радістю спитав я, не ймучи віри тому, що чув.
— Брудна робота... Бачте, у нас уже на ній не схотів працювати один дядько через той бруд, що там є Тому я вас попереджаю... Чи згодитесь ви виварювати плювальниці?
Як було не згодитись, коли за вісім денних годин цієї роботи платили щомісяця цілих двадцять п'ять карбованців.
— Якщо можна, то я б і завтра став...
Лікар, мабуть, не сподівався такої відповіді. Коли я виходив, він ласкаво погладив мені плече і сказав:
— Нещасна ви людина!
Ллє хіба мене тепер щонебудь зворушує? Останній раз виявилось по-молодому радісне почуття. Це було тоді, коли я сказав матушці, що в нас будуть гроші, а з ними почнуться щасливі дні.
Звичайно, ми і тепер мріємо, що син колись нас згадає, хоч і не віриться в це.
Благочинний думав мене виселити із церковної сторожки, але не знайшлося жодного охотника, що приїхав би за священика сюди.
... Церква замкнена: останній я правив там службу. Вона, на диво, швидко руйнується: горобці просвердлили своїми кублами іржаве залізо даху; хрест на великій бані похилився, шибки обсипаються, ніби й вони трухляві,— вітер восени пронизує свистом порожні вікна, а взимку накидає туди снігу... І чутка вже пройшла, що якесь село купує вівтар і реманент.
Сама Вустя підходить чомусь у неділю до замкненої Церкви, але побачивши замок і зачинені двері, повертає назад...
На цьому й кінчаються записки чудного дідка, що виварював плювальниці. Але я недавно зустрів одного знайомого, що був у тім самім санаторії після мене. Між іншими новинами, він оповів, що дідок повісився.