БАТЬКО
У санаторії, куди мене закинула хвороба, я зустрівся з одним чудним дідком, якого не забуду все життя. Він уникав балачок із людьми, в робочий час виконував найбруднішу роботу, яка тільки існує на світі — виварював плювальниці, що брали з палат. А до сирени, зранку, і, ввечері, після неї, він сидів на березі ставка з поганенькими вудками. Через щось його вважали за божевільного і жаліли, як чудака.
Яле він мені подобався. Очі у нього були лагідні і дивилися із любов'ю навіть тоді, коли хворі кепкували з нього. Найвеселіші з них непомітно прив'язували йому до пояса хвоста із старої вірьовки, рисували крейдою на спині хреста та вигадували ще щось гірше, щоб розгнівити старого. Та він із посмішкою, чистою, як у дитини, одчіпав мотузка, просив когось стерти крейду і знову брався за свою роботу. Він нікому не скаржився, хоч і знав, що за такі вчинки виписують хворих із са-наторія.
Мені нудно було. Я оглянув багатий замок, де мешкав колись барон, але теж уникав людей, бо у лікарні вони нагадують про щось неприємне й неминуче. У лісі, що розрісся тут на кілька десятків верстов, я ходив у самоті на дозвіллі, щоб не чути дурних і нікчемних дотепів хворих. Та згодом обридли і ці самотні гулянки...
Я почав вставати рано, щоб застати на ставку чудного дідка. Я здоровкався, забалакував із ним, але він мовчав із своєю посмішкою, що, здавалось, завжди була до речі, ніби дав собі суворий обіт мовчазника.
— Ви чому так рано встаєте? — спитав раз мене лікар, побачивши, як я обережно вилазив у вікно.
Я признався. Тоді лікар зареготав і промовив крізь сміх.
— І охота вам! Він божевільний, справжній божевільний. Тільки безпечний. Не з тих, що кусаються. У нього є своя idée fixe, як завжди у такого роду психопатів. Правда, йому дуже багато довелось пережити, він же в минулому піп і, між іншим, із тих... фанатиків, найчесніших.
— Піп?
— Я ви не знали?
— Це тому і хреста хворі рисують йому на спині?..
— Яка дика забавка,— зморщився лікар.
Це, що я почув, ще більше мене зацікавило. Я всіма способами хотів заслужити довір'я дідка. Я давав поради про вудіння коропів, які гулко билися у ставку і із яких йому жодного не пощастило впіймати. Він слухав уважно, але мовчав... Одного разу він зустрів мене і сам забалакав перший.
— Ви мене навчили рибалити... Я таки впіймав коропа. Він був радий, схвильований і всім показував велику
рибину.
Так я познайомився з цим чудним дідком. Непомітно ми, кожен, зокрема, самотній, стали друзі.
Уранці вже розкидали свою павутину морози, а ми все ще сходились біля ставка. Дідок гостинно нагрібав мені купу листя, вкритого памороззю, а сам сідав по-татарському, схристивши ноги.
— Хіба вам не холодно?—питав я, бачачи, як вітер грається полами короткого, не по ньому шитого піджака.
— Я вже своє перемерз!—з гордістю відповідав він.— То вам ще впереді безліч всякої Заверюхи... Я вже не почуваю ні холоду, ні тепла, ні печалі, ні радости.— Сум прокрався в цих словах. Помітивши, що я зрозумів не так, як йому хотілося, він засміявся.— Це я той... жартую. Звичайно, холоднувато. Та й чоботи драні... 1 од вітру коцюбнеш—старість.—Він насунув дужче на вуха заячу шапку, що завжди на шиї і плечах залишала повно пуху, і мовчав до сирени.
Коли я виїздив уже додому, дідок проводив мене з товстою книгою під пахвою. Він був задумливий, очі засмутились, ніби він ось-ось заплаче.
Бір кінчався. Замок зостався далеко позаду, видно було тільки його білі вежі, що нагадузали середньовіччя. Мене гукав кучер. Тоді дідок схвильовано промовив:
— .Нате вам цю книжку, може, згодиться. Бо вона мені непотрібна зовсім. А друзі ж, розлучаючись, дають щось один одному на пам'ять... тільки, будь ласка, коли щось робитимете, то змініть ім'я, щоб син, коли прочитає, не почув болю від сліз батькових. Ну, прощавайте!
Маленька постать поволі почвалала до бору. Повернулось ще раз обличчя, на якому сонце перелічувало ті рідкі біляві волосинки, що при найбільшій фантазії не здались би бородою. Очі моргнули і, затуливши їх хусткою, дідок одразу повернувся.
Потяглась одноманітна дорога. Ліс кінчався і починався голий степ. На ньому, як острівці, бовваніли цукроварні та білі економії, обсажені тополями. На бурякових плантаціях зустрічались зігнені постаті робітниць, що сонно випростувались, копи під'їздила наша бричка.
Із станції я побачив, замість замку і церкви, дві легеньких білих крапки, що здавались метеликами, які зараз, чимсь злякані, полетять.
Подарунок лежить у моєму столі. Я його нікому не показую, бо для іншого, може, в нім мало цікавого... Це церковна видатково-прибуткова книга. її сторінки списано нерівним почерком. Між записами трапляються господарські рахунки та описи особливих змін погоди. Майже увесь папір жовтий і цупкий, як пергамент.
Коли я перегортаю сторінки, то мрію од одного шелестіння паперу, немов бачу перед собою рукопис улюбленого автора.
... На дерев'яній високій бричці мене привезли сюди, до затишної білої церкви. Це мало не тридцять літ тому. Поруч мене сиділа матушка. Вона червоніла од одного мого дотику і боялась мого погляду. Кожне слово моє, через силу витиснене, лякало її, хоч за всю дорогу їх було сказано не більше трьох, бо тричі я до неї звертався і жодного разу не кінчав думки.
З усмішкою гостинної господині на ґанок вийшла зустрічати нас Марфа, що вже й того часу пережила трьох священиків. Вона з низьким уклоном запросила нас до кімнати.
Чепурний, хоч і невеликий наш будинок. Кущі шипшини та жасміну і досі ростуть перед вікнами. Білі акації обсипають на зелений дах пелюстки своїх тронів. Дві просторих світлих кімнати навівають затишок і спокій. На лутках — квіти, на стінах—почорнілі картини, столи, — хоч у старих, але білих Єкатеринах,— приємно почув я себе, коли переступив поріг цього, досі чужого для мене, дому. Бездітний мій попередник, доречі, одказав усе це хатнє начиння мені, його наступникові. Ми й досі дякуємо йому за це. Коли б при цій парафії була руга, мені б її не бачити, як вночі сонця, бо протекції в мене не було. Мій батько був бідний диякон — його бог обдарував надміру дітьми: нас було одинадцять душ, з яких тільки мені одному пощастило вибитись "у люди". Голосу теж особливого, такого оксамитового, як буває в інших, я не мав. Він у мене тонкий і тепер, ніби я ще й досі хлопчик. Через це парафіяни, принаймні, в перший час, не вдоволені були таким пастирем.