— Не бійся, жаднюго! Лий, сама сьогодні розплачуюсь за все. Огірок дай, та не жовтяк, а тверденький, і хліба кусень вріж.
Забулькала у склянку горілка. Випила Зуйка, втерлася рукою і почала закушувати.
— Що, бабусю, смачна? Показала парубкові язика.
— Допитуєшся тут, краще б до дівки пішов та приголубив її як слід.
— А ти, бабо, замолоду гарною була?
— Була,— метнула очима па того, хто про молодість їй нагадав.— Статна була і вродлива. Трьох синів і одну дочку мала, чоловіка мала. Добрий був у мене муж, сильний... За силу й сподобався. На плотах працював, і я біля нього. А потім чоловік у Дніпрі втопився п'яним... Синів пожерла війна... всіх до одного. Сама лишилася в світі. Нікому не потрібна. Хтось жартома спитав:
— У Денікіна сини служили?
— Це хто мені таке сказав? — І очі її блиснули погрозою.— У Червоній Армії мої сини полягли. За Радянську владу воювали. Пенсію мені дають, а я пропиваю. Горе своє заливаю. Полягли мої сини в боях. А в дев'ятнадцятім году дочку замордували мамонтовці... Красива, молода!.. На сцені любила грати... Ой яка ж у мене дочка була славна! Як троянда рожева. Не стало... Нікого... Одпа-однісінька тепер... І нікому мене пожаліти, і нікому за мене заступитися.— Зуйка заплакала, потім дістала ще гроші, поклала на прилавок.
— Наливай!
— Не дам! Ти вже й так п'яна.
— За свої п'ю! Кажу тобі — наливай! Чуєш? Ти, пацюк, жаднюга, шкуродер!
П'яні гуляки потішалися з баби, а старий Жигай, не ображаючись на неї, думав: "Хіба налити ще чарку?" Налив.
Випила, сп'яніла ще дужче, підійшла до Гришки Галайчука:
— Заграй, я заспіваю. Співатиму, Гришо, бо все одно і доля моя пропаща, і життя моє пропаще. Грай!
Гриша заграв її улюбленої, а Зуйка, підперши кулаком посивілу голову, заплющила очі, щоб нікого не бачити, і завела сумну й тягучу нетутешню пісню, що її чула й вивчила вона ще замолоду на Херсонщині.
— Тю, бабо Зуйко, такої ти завела, що душу вивертає! Краще випий іще чарку.
Зуйка розплющила очі, сказала:
— І вип'ю!
— Еге, на дурничку всякий вип'є, ти зароби спочатку.
— А як же я маю заробляти?
— Ось тут перед пивною, на майдані, калюжа. Сядеш посеред калюжі — дам чарку! — і баришник, озирнувши таких же п'яниць, як і сам, задоволено всміхнувся.
У пивниці так і вибухнув регіт та вигуки:
— Я на пляшку дам, щоб на кумедію отаку подивитись.
— Та хіба ж вона сяде в калюжу?
— А не обдурите? — перепитала Зуйка, підводячись з ослона.
— Сміються вони з тебе,— хотів було стримати її музикант Гришка,— не йди. Хіба не бачиш — всі вони повпивалися.
— Піду! — сказала, не тямлячи вже нічого, Зуйка. Похитуючись і плутаючись у рясній спідниці, вона попрямувала до дверей, а слідом за нею рушили всі, бо таке видовище може трапитися рідко.
Горів ліхтарик, і його тьмяне світло відбивалося на тихій поверхні калюжі. Жигай уже ось кілька років збирався засипати цю ковбаню, та для цього ж потрібні якісь гроші. Саме це й стримувало його благі наміри.
"Майдан громадський, то громада й мусить це зробити. Треба нагадати Карпові Нехльоді, а він голову сільради викличе, накаже йому привести до порядку майдан... Бо куди таке діло годиться? Скрізь па вулицях сухо, а тут майже до половини літа лисніє, не висихаючи, отаке багно".
Зараз біля цього багна стоїть гурт підпилих баришників.
— Му то як, полізеш?
— Полізу!
— А сядеш у калюжу?
— Дві чарки даси? — запитала Зуйка, нетвердо тримаючись на ногах.— Якщо дві чарки — тоді сяду.
— Три дамо...
— Пляшку поставимо гуртом!
— Тільки ще й руками поплескай.
У натовпі стояв і Гришка Галайчук. Йому шкода було старої жінки, але він боявся прогнівати оцих гуляк, які частують його, які дають йому часом шмат хліба, ковбаси, огірок або шматок сала. Ще раз він узяв Зуйку за руку:
— Отямся! Ти п'яна... Не йди, не сором себе!
— А що мені сором? Грошей уже немає, а випити ще хочеться... Не заважай мені, Гришо!
У гурті закричали:
— І справді, що ти їй заважаєш? Нехай іде! Пляшку горілки заробить.
— Ех, ви!..— крикнув гітарист, сповнений люті.— Хіба ви люди? Ви — звірі! Звірі! — і швидко пішов звідси геть, щоб не бачити такої ганьби й наруги над старою жінкою.
Зуйка перехрестилася до церкви, що вирізьблювалась на фоні зірчастого неба дзвіницею, і сказала:
— Прости мені, діво пречистая, що впилася дуже. Та не дам я себе на ганьбу і глум п'янюгам.
— Що? Ти відмовляєшся?
— Ми тобі три пляшки поставимо!
— Хочеш — чотири поставимо, тільки лізь у багнюку, розваж нас, Зуйко!
— Сам лізь туди, дурисвіте, а я гляну, якою свинею ти станеш, та досхочу посміюся з тебе. Бач, чого закортіло їм! Гадали, як баба Зуйка впилася, то вона... вона й розум свій пропила? Ні, не пропила... Сміятися надумали? А я тепер сама з вас посміюся... Що? Посміюся з гультяїв отаких, п'янюг нещасних!
— Ти, бабо, говори, та не заговорюйся.
— А що ти мені зробиш? Ти думаєш, боюся вас? Не боюся. Повиходили диви... дивитися, як баба Зуйка за чарку горілки у багно полізе... На сміх мене, на глум... Не діждетесь! Щоб вам чарка ота в горлянку не полізла та щоб вона вам розум затуманила, щоб вона вас, окаянних, з ніг позбивала! Отак і стійте біля цієї ковбані, а я додому... додому піду, бо спати мені охота... Спати...— І Зуйка, хитаючись, почовгала собі у темну вулицю.
Комсомольський клуб розмістився в колишньому будинку пана пристава. У найбільшій кімнаті, де була в нього світлиця, горіла зараз гасова лампа "молния", освітлюючи юнаків і дівчат, які уважно слухали Єгора Шульгу.
А за темними вікнами біля густих куїцф бузку, що вже ряснів рожевим суцвіттям, стояв з своїми однодумцями Матюша Жигай, і груди йому наливалися люттю.
— Без мене... Хто дозволив? Як посміли?
— І про що ото він їм так розпатякує? — запитав хтось із спільників, вказуючи на промовця, що азартно розмахував руками.
Очі в Єгора виблискували, кучеряві пасма волосся часом спадали на крутий лоб, і він відкидав їх назад різким рухом голови.
— Слухають... Ти дивись, Матюшо, як його слухають.
— За мною! — наказав ватажок і рішуче попрямував до ґанку.
— Я вважаю, товариші комсомольці й комсомолки, що нам з таким становищем не можна більше миритися, а треба прямо й одверто сказати — подібним людям не місце в рядах комсомолу!