— А-а, музика об'явився! Іди, чортова харя, чарку тобі наллю! Ну?
"Чортова харя" не ображався, бо звик уже до такого поводження, звично підходив до столу, перехиляв "подаяніє" і, крякнувши, нюхав шматочок чорного хліба, á потім ним же й закушував пекучу рідину.
Часом, покриваючи інші голоси, кликали його до себе грошовиті баришники:
— Ну ти, п'явко, підповзай сюди!
Гришка не дуже довірявся баришникам. Вони іноді, добре напившись, любили жартувати. Чи ляпаса музикантові дадуть, чи плюнуть йому в обличчя й регочуть з того, мов навіжені, чи заради розваги вихлюпнуть йому в обличчя склянку горілки і теж регочуть, доки їм схочеться, а потім посадять музиканта до столу, напоять, нагодують, часом і грошенят йому дадуть.
— Чого спинився? Кличуть тебе, значить, підходь! — гримнув з-за столу баришник. І, коли музикант підійшов, каламутні очі найп'янішого з них втупилися в Гришку.
— Ти ось що... Ти скажи... Здохнеш скоро?
Гришка бистрим поглядом стежив за руками п'яного баришника, а сам улесливо і водночас боязко всміхався.
— А хто ж вам гратиме? Я чоловік непомітний. Зла нікому не роблю, бо коли зло людині зробиш — тобі вдвоє гірше зроблять. Моє діло на гітарі грати, пісні співать добрим людям.
— Правда. Я сам такий: хто мене образить, того я в дугу зігну! — І на його великих червоних кулаках здулися товсті жили.— Тому пощади не буде, хто мене за горло вхопить. А пісні люблю. Пий! — І зацокотіла непевна рука по гранчастій склянці.
Музикант випив, а закусити йому не запропонували, хоч на столі лежали добрі шматки шинки, ковбаси і квашені помідори. Швидко сп'янівши після чарки, Гришка почав хваста-тись:
— Я колись сам угощав. Вірите? Жив паном. Чи на весіллі в соборі, чи на похоронах якогось багача хор наш виступав — завжди свіжа копійка у мене в кишенях бряжчала. Костюм на мені, черевики... Сорочка з накрохмаленим комірцем, галстук... Зайду іноді в ресторан — кельнери підбігають: "Що зволите?" А я так поведу тільки рукою: "Шампанерії пляшку, та холодної! Живо!" Мчить, аж спотикається, а я сиджу за столом, бокали переді мною, фрукти: виноград, ананаси... Да!.. Пожив і я... Світу побачив. Між знатними людьми культури набрався. А вже всяких вин перепробував!..
— Брешеш! — сказав беззаперечним тоном баришник.— Ти не пив шампанерії. Я не пив зроду, і ти не пробував.
— Я? Та шампанерія для мене була отак — тьху! Тільки оком мигну — і вже на столі.
— А я кажу — брешеш! Як ти міг її пити, коли я не пив? Я хазяїн, а ти хто? П'явка. Нещасна комаха, а теж пнеться поміж люди. Геть!
— Я ж не кажу, що зараз...— позадкував музикант, помічаючи, як жилава рука вже потяглася до повної склянки. Це вже було недоброю ознакою, і Гришка винувато пробурмотів: — Це не зараз... Це тоді пив я шампанерію, коли в архієрейському хорі співав.
— Не співав! — ще сильніше гримнув баришник і повну склянку пива вихлюпнув в обличчя музикантові.— А я кажу—• брешеш!
— Брешу... брешу!—забелькотів гітарист, витираючи обличчя рукою.
Ніхто його не захистив, нікому його не було шкода, а розлучений баришник уже поривався підвестися з стільця, щоб прикінчити його одним ударом, та стримували друзі.
— Я йому зараз дам! Як він сміє... брехати! Шампанерію пив!.. А я не пив... Як він може при мені отаке говорити? Я не пив, а він...— і голос йому урвався, бо в цю хвилину якийсь високий парубок, злегка похитуючись на йогах, розчинив двері й гукнув:
— Гей, бабо, звертай з дороги!
— Кому звертати? Шантрапі отакій, бузувірові, що старших не поважає? Та я при царизмові навіть пану приставу не звертала з дороги. Сторонися ти від мене! — наказував жіночий голос, і парубок здався.
— Не впізнав тебе... їй-бо, не впізнав! — і, обернувшись до друзів, з якими він нещодавно пиячив, парубок гукнув:
— Зуйка!
До пивниці ввійшла забруднена в глину жінка, з заспаними очима, розпатлана й п'яна. Ні на кого не звертаючи уваги, вона попрямувала до прилавка.
— Наливай!
— А гроші? — В очах Жигая засвітилися веселі вогники.— Гроші маєш? Тобі ж відомо, он висить табличка,— і Севастян Миколайович повів рукою до стіни.— Читай!
— Неписьменна...
— То я можу тобі прочитати.
— Ну, муха ти! Наливай, кажу тобі, а то посуду переб'ю! Жигай по цьому зрозумів, що баба Зуйка вже під повним
градусом, і накрив склянки рукою.
— Ти дивись мені, а то міліцію гукну.
— Що ти страшиш мене? Та я ні бога, ні чорта не боюсь, бо я з чортами давно покумалися.
У пивній так і розлігся регіт. З-за столиків підводились п'яниці, жадібні на видовиська, на гостре слівце, на жарт, та ще коли той жарт зривається з вуст сп'янілої Зуйки.
— Чули? З чортами вона покумилась. От бісова душа! І таке ж придумає.
— Послухаємо, що вона ще скаже.
Зуйку обступили колом вищі на цілу голову чоловіки й парубки, дивились на неї незлобиво, усміхалися.
— Ти йому, Зуйко, залий за шкуру сала!
— І заллю! Не дасть .чарки — заллю! У мене ось тут чвертка олії,— і вона почала порпатися в оборках рясної спідниці, шукаючи в ній кишеню.
Жигай явно боявся Зуйки, тому що вона, безстрашна й одчайдушна під чаркою, могла здійснити свою погрозу.
— Хіба тобі, Севастяне Миколайовичу, шкода для неї чарки? Ну, я можу заплатити. Лий! Я тебе, бабо, почастую. Гуляй, як у тій пісні співається: "Пей, пропивай, что пропьем — наживем!" Ось даю гроші. Частуй!
Зуйка уважно оглянула чоловіка, який збирався її частувати, і сказала:
— То це ти, Андрію, мене хочеш частувати?..
— А хоч би і я. Хіба мої гроші чимсь гірші, аніж у людей?
— Так у тебе ж діти малі... Чим їх годуватимеш завтра? На олію залиш, на хліб. Бачу я: про дітей рідних забув, зовсім забув.
— Ти мені, тітко Зуйко, про дітей не згадуй! Хіба я не батько їм? Теж мені, повчає. Сам знаю, що робити. Не малий.
— Не сердься, Андрію. Ти гадаєш, як баба Зуйка випила, то вона і душу свою, й совість, і розум пропила? Ні. Совісті я не пропивала і не проп'ю! А випиваю за власні гроші. Геть від мене! — гримнула на чоловіків.— Чого повитріщалися, як барани на нові ворота? Не бачили мене зроду! Іроди ви, а не люди! Тьху на вас!
Ніхто на неї не ображався і ніхто не відійшов до свого столика. Зуйка з рясної спідниці дістала срібну монету, поклала Жигаєві на прилавок.