— Доведеться на Перше травня купувати обом вам подарунки. Заслужили... Спасибі. Чепурухи ви мої милі! — І, старанно витерши біля сінешніх дверей об ганчірку чоботи, батько переступив поріг чистої, по-святковому прибраної хати.
Звечоріло зовсім.
Ходить поміж рядами крамничок та рундуків дід-сторож, стукалкою порушує тишу, доки втомиться, а тоді сяде перепочити і вже не добрати: чи то дрімота найшла, чи то вже сон склепив старому очі.
Стає тихо на базарі, тільки де-не-де в продуктових крамницях пищать щури та миші, а біля дверей, причаївшись, полюють на них безпритульні коти...
На базарному майдані горить самотній ліхтарик. Тьмяне світло його падає на бляшану вивіску, написану місцевим маляром. Охрою по зеленому тлі розкидано кривулясті літери:
Пивная розпивочно і на винос Севастяна Миколайовича Жигая
Невеликі віконця завішані фіранками.
П'яні вигуки й пісні часом вириваються крізь розчинені двері на безлюдний майдан і губляться в темряві ночі.
Повітря у пивній важке, задимлене міцним самосадом, приправлене пахощами кислої капусти, цибулі, горілчаним духом.
Стеля низька. Вікна зачинені — немає чим дихати, але очманілі від хмелю голови цього не помічають і ні на що не скаржаться: була б горілка, та добрі друзі, та на закуску окраєць хліба з огірком чи цибулиною.
Пивна Севастяна Жигая ніколи не буває порожньою. Тут п'ють могоричі баришники, сторговуючи худобу, тут пропивають останню одежину деякі слободяни, яким без чарки немає життя на світі, тут заливають часом очманілу голову ревниві парубки, щоб потім, набравши войовничого вигляду, вдертися в гущу молоді й виміщати всю свою злість і любовні невдачі на суперникові. Тут спиняються іноді проїздом хуторяни і вечеряють до півночі, розчервонілі, упрілі. Сюди може завернути всякий, кому горілка на душу йде і в кого є гроші, щоб ту горілку пити.
У Севастяна Жигая все є. І для непитущих в його пивній знайдеться куточок. Цс вже він придумав сам, а спи Матюша допомагав йому в цьому.
Є в Севастяна Миколайовича окрема кабінка з столиком, застеленим скатертиною. Тут знайдеш свіженьку газетку, і журнал "Огонек", і старі журнали "Нива" і "Родина", потрі-пані, замацані, але з добрими картинками.
Не хочеш пити — газетку почитай або журнал переглянь, бо хазяїн любить, коли в його пивній людно. З людьми воно веселіше.
Дехто прочитає газету, а потім журнали подивиться, а потім те все надокучить, бо рядом же п'ють і їдять інші. Пересохне у чоловіка в роті — просить води. Та яка ж може бути тут вода, коли є свіженьке холодне пиво, і недорого.
— Дать пляшечку чи дві? — запитує улесливий хазяїн і мружить очі, вивчаючи незнайому людину.— Проїздом до нас чи, може, в командировку? — поцікавиться люб'язно, і розумні очі впиваються, мов гострі буравчики, у відвідувача.— Так Пляшечку дозволите?
— Хіба що одну...
— І бажаєте щось закусити?
— Ні, у мене своя закусочка.— І відвідувач з кишені виймав і їв те, що брав у дорогу, а з-за прилавка пильно стежив за ним хазяїн пивної, безпомилково визначаючи по тій закусці грошову потужність і громадську значимість гостя.
— Таке собі, дрібнота,— вирішував Жигай і вже не звертав більше ніякісінької уваги на відвідувача.
Зате, мов коріііак, він пильнував тих, хто, розгулявшись, замовляв іще горілки, пиво чи вино.
Жигай принесе чого хочеш, але порядок у нього такий: розплачуватися зразу, під час замовлення. У борг не любить давати. З цією метою на видному місці прибито табличку з написом: "Кредит портить отношенія". На цю табличку завжди показував хазяїн тим, хто домагався випивати в борг.
Ось за столиком у колі друзів сидить захмелілий чоловік з розкошланим волоссям, в якому густо позастрявало пір'я і пух з подушок. Він б'є себе кулаком у рівні, як дошка, груди і плаче гіркими слізьми:
— Я по селах їжджу, шию чоботи, заробляю на хліб, на пшоно та на олію, а вона що робить, дружина моя? Що робить — питаю вас. Не знаєте? Так я скажу, бо отут кипить у мене все!— І знову бив себе в груди.— Не можу більше мовчати. З сусідою парубком злюбилася. Ну, скажіть, можу я стерпіти отаке неподобство? Я вас питаю. Не можу! І не просіть... І пе умовляйте!..— кричав він, хоч його ніхто не умовляв, бо в кожного з них була хмільна, очманіла голова і кожен думав про своє і сп'яну розмовляв сам з собою.
— Хто я? Чоловік... Я чоботи шию, а вона... проміняла мене. Га? Мене, свого мужа. Уб'ю!—стиснув кулак, ударив ним по столі, аж склянки забряжчали, а тоді впав на той кулак і жалібно заплакав.
— Годі,— умовляв його такий же п'яничка.— Розумієш? Сльозами горю не пособиш. Краще давай вип'ємо... Я співчуваю, розумієш, співчуваю тобі, а ти пе плач. Ми ще по одній — і більше пі-ііі-ні!
Підвелась важка шевцева голова з червоними від горілки та сліз очима.
— Рішу її зараз! — І, заточуючись, лютий, нестримний, він зник за дверима.
Гуляє тут і слобідська майстеровщина, пропиває останні гроші, і не один із них потім п'яний битиме дружину, залякуватиме дітей, а наступного дня з похмілля проситиме солоних огірків чи яблучного квасу. Потім з важкою головою стане до роботи, і довгим та тяжким видасться йому той день.
До пивної зайшов місцевий музика Гришка Галайчук з гітарою в руках. Колись, кажуть, вій в архієрейському хорі співав, та горілкою зіпсував свій голос, але ще й зараз чарує піснями слобідських гуляк, які охоче частують його, безробітного.
Жигай нічого йому не платить за грання, але й не виганяє за двері. До нього всі звикли, і всі його знали.
У Гришки була вже сивина на скронях, але не мав він ні дружини, ні дітей. Притулок йому дала в своїй хаті Зуйка — жебрачка й п'яниця, яку він вважав, як і себе в хвилини перепою, пропащою людиною.
Музика ніколи не відмовлявся від чарки, пив з усіма, хто запрошував, а потім співав за вгощення, доки знову хтось з охмелілих слободян не кликав його до столу. Удень він спав, уночі йшов до Жигаєвої пивниці грати на гітарі. З того й жив. І ось зараз, як тільки він розчинив двері, кілька п'яних голосів гукнуло до нього:
— Гришка! Чортяка тебе візьми, де ж ти забарився? Сідай до нашого столу!
Запрошували його одразу й за сусідній стіл: